М узикальная література серед актуальних новинок представлена досить бідно: в більшості книгарень цей розділ відсутній як клас. На музичній вітрині того ж Будинку книги в очі кидаються незліченні "15 пісень групи" Крематорій "з акордами"; академічної ж музики так мало, що майже будь-якого близького до теми виданню радієш як великої події. Ще років двадцять тому можна було без праці купити монографію, присвячену творчості Стравінського або Хіндеміта , Пуленка або Онеггера , Малера або Мартіну ; тепер подібні видання спливають лише в "Літньому саду" на Нікітській або в магазині при Петербурзької філармонії. Уральська серія "Ілюстровані біографії великих музикантів" призупинилася не так давно на книзі про Святослава Ріхтера. Однак видань для тих, хто хоче слухати і притому розуміти почуте, в році, що минає з'явилося не так мало.

Продовжилася музична серія "Горпини", де вийшли оперні замітки і інтерв'ю А.Паріна, "Великі піаністи" Г.Шонберга, а також "Портрети сучасних диригентів" Н.Маркарян. Видавництво "Класика-XXI" перевидало доповнені " Бесіди з Альфредом Шнітке "А.Івашкіна; там же вийшли щоденники Ріхтера, спогади Л.Сабанеева про Танєєва і Скрябіна , А також монографія Т.Цареградской про творчість Мессіана . У челябінської серії "Біографічні ландшафти" представлені біографії Шнітке (В.Холопова) і Прокоф'єва (М.Нестьєвої) - обіцяно також Стравінський . У північній столиці переведено і надруковано дослідження Ф.Лемера " Музика ХХ століття в Росії "- подарунок кожному любителю музики радянських і пострадянських часів. Відзначимо також щоденники Прокоф'єва і книгу-альбом про життя і творчість Арама Хачатуряна , Випущену видавництвом "Слово" до 100-річчя від дня народження композитора.

Хоча видання представляє інтерес для всіх, хто цікавиться вітчизняною музикою ХХ століття в цілому, воно адресовано в першу чергу шанувальникам Хачатуряна. На відміну від доперебудовних часів, музика композитора зараз звучить рідко, і моє покоління має про неї вкрай загальне уявлення: на слуху - вальс з " маскараду ", Лезгинка і Танець з шаблями з" Гаяне "Плюс в кращому випадку адажіо з" Спартака ". З скрипковим і фортепіанним концертами справа йде гірше, а про симфонії і пізні концерти-рапсодії нічого говорити - судячи по актуальному концертного репертуару, вони сьогодні практично забуті. І з цієї точки зору книга про Хачатуряну виконує важливу місію, відроджуючи пам'ять про композитора, якого ми поступово забуваємо.

У світ музики Хачатуряна нас вводить прикладений до видання компакт-диск - його підготував відомий звукорежисер І.Вепрінцев. Крім фрагментів з балетів і концертів, сюди увійшли оповідання композитора про роботу над цими творами; про особу Хачатуряна вони говорять не менше, ніж вся книга в цілому. Ми чуємо голос щасливої ​​людини, прекрасно знає ціну собі і своїм колегам; людини, який бачив в житті майже все і не втратив при тому гостроти вражень і свіжості сприйняття; людини одночасно самоіронічного і не страждає помилковою скромністю. Так, один з оповідань починається наступним чином: "Якщо уважно подивитися мій балет" Спартак "- так, як я його написав, а я чомусь підкреслюю - як я написав, - тому що, на жаль, ще так, як я написав, [ постановок] майже не було ... ". У сукупності з диском книга демонструє очевидний, на наш погляд, перекіс, розповідаючи куди більше про Хачатуряну особисто, ніж про його музиці.

Основу видання складає пряма мова композитора: фрагменти його спогадів, статей, інтерв'ю та листів. Їх доповнюють висловлювання сучасників про Хачатуряну, а також короткий коментар автора-упорядника Д.А.Арутюнова. Не менш важливе місце займають в книзі фотографії чудової якості, багато з яких ніколи не публікувалися. Вже самі по собі вони - своєрідна хроніка історії та культури ХХ століття в особах: Хачатурян, диригує на тлі величезного сталінського портрета; Хачатурян з Прокоф'євим і Шостаковичем; Хачатурян з племінником Кареном на руках (згодом - також відомим композитором , Праворуч три роки тому своє 80-річчя); Хачатурян на прийомі у Папи Римського; Хачатурян на прогулянці з Хемінгуеєм; Хачатурян на банкеті зі Стравінським; Хачатурян знайомиться з Че Геварою.

В цілому, книга - ідеальний приклад ювілейного видання, основне завдання якого - швидше радувати, ніж інформувати: для інформації існують монографії. Однак спеціальної літератури про Хачатуряну не виходив вже давно, і праця Арутюнова, по всій видимості, претендує на заповнення цієї ніші. Тим дивніше, що видання розміром з енциклопедію не разом деяких важливих подій життя і творчості Хачатуряна. Як показують виходили в останні роки роботи Кшиштофа Мейєра про Шостаковича, Валентини Холопової про Шнітке, цілком можливо написати книгу про композитора, яка не розчарує ні музикознавця, ні масового читача. Робота Арутюнова, при всій її цінності, не відноситься до такого жанру - це не стільки біографія або автобіографія, скільки подобу житія.

Основний, на наш погляд, недолік видання - його повна витриманість в панегіричних тонах. Мимоволі цьому сприяють і висловлювання самого Хачатуряна - зазнали літературну редактуру, вони практично повністю втратили відбиток індивідуальності композитора. У ще більш казенному стилі написані коментарі автора-упорядника. Читаючи книгу, не можна не відчути, як доріг Арутюнову його герой, - тим прикріше тон: "Співучість мелодики, свіжість гармонійної мови, простота і доступність засобів вираження забезпечили твору популярність; марш міцно закріпився і в службово-стройовому репертуарі оркестрів Радянської Армії, і на концертній естраді "(с.96). "Разом з тим тут дуже яскраво виявлена улюблена композитором стихія танцювальної. Це рапсодіческое по колу музичних образів, їх співвідношенню і розвитку твір представляє собою одночасно віртуозно-блискучий за типом фактури концерт" (с.232).

Тим часом, знизити цю безособовість тону можна було б якраз за рахунок слів самого Хачатуряна, використаних упорядником далеко не у всій повноті. Так, в книзі С.Хентовой "У світі Шостаковича" (М., 1996) ми знаходимо цікаву бесіду з Хачатуряном (с.105-110), практично не займану рукою редактора і оповідає про важливому моменті в житті композитора: спільну роботу з Шостаковичем над гімном СРСР, про яку Арутюнов не говорить ні слова. Цей драматичний епізод, на щастя, не мав будь-яких важких наслідків для обох композиторів (чи з ним була пов'язана безпосередньо кампанія 1948 року); проте не можна сумніватися в тому, що події могли розвиватися куди гірше. Хачатурян розповідає:

Ворошилов запропонував Шостаковичу і мені написати спільний варіант гімну. Два дня у нас нічого не виходило. Складали порізно, а потім разом коректували. На третій день щось вийшло, на слова поета Михайла Голодного ... Нас покликали до Сталіна. Він запитав у Мелік-Пашаєва (в той час диригента Великого театру - І.О.): "Вам подобається їх гімн?" Мелік-Пашаєв відповів: "Мені їх гімни нарізно подобаються більше, ніж написаний спільно".

Сталін сказав: "А мені загальний більше подобається, ніж в окремо" ...

Виникло питання про переробку приспіву в нашому спільному гімні. Значить, потрібно було всю музику переробити.

Сталін запитав: "Три місяці вам вистачить?"
Шостакович відповів: "П'ять днів".
На цьому все скінчилося.

Потім я дізнався, що Сталін сказав: "А Шостакович, здається, пристойна людина".

Відсутність цього епізоду в ювілейному виданні викликає законне здивування. Неповнотою страждає і глава "Творчі поїздки, зустрічі, виступи", що розповідає про зустрічі Хачатуряна з такими композиторами, як Сібеліус , Енеску , Мессіан , Барбер , Бріттен , Кодай , Стравінський , І чомусь замовчує про знайомство Арама Ілліча з видатним французьким майстром Даріусом Мійо . Розповідь вдови композитора, мадам Мадлен Мійо, про цю історичну зустріч можна без зусиль знайти в додатку до мемуарів Мійо "Моя щаслива життя" (М., 1999):

А ще у нас був знаменитий вірменський композитор Арам Хачатурян зі своєю веселою і чарівною дружиною

... Ми провели дуже приємний вечір з цими симпатичними людьми. Особливо нас зачарував сам Хачатурян, на рідкість відкритий і веселий чоловік - повна протилежність Шостаковичу. Було дуже смішно і забавно, коли все, що я подавала на вечерю - закуски, суп, печеня, десерт - словом, абсолютно все він зустрічав словами: "О! Це по-вірменськи!" ... Так [їм] Таким чином, мені нічим не вдалося його здивувати.

Ключові слова в наведеному фрагменті, без сумніву, - "повна протилежність Шостаковичу". Герой книги Арутюнова багато говорить і про Прокоф'єва, і про Стравінського, і про Шостаковича, але найважливіше висловлювання Хачатуряна про останньому ми також знаходимо в іншому виданні - вже згадуваної книзі С.Хентовой: "Скажіть, в чому різниця між Шостаковичем і мною? Шостакович, коли його жорстоко лаяли, працював, а я хотів повіситися. Він завжди працював, не скаржився. Не чекав від життя тільки гарного ... Шостакович після першої жорстокої критики, коли його музику назвали сумбуром, написав геніальну П'яту симфонію - кращу свою симфонію. Ми були приголомшений . Тоді я зрозумів, який характер живе серед нас, наскільки він вище нас ". Укладач ювілейного видання, на жаль, ігнорує це визнання. Коротко згадуючи 1948 рік, коли Хачатурян був звинувачений у формалізмі поряд з Шостаковичем, Прокоф'євим, Мясковским, Шебалін, Арутюнов цитує зовсім інші слова: "Мене стукнули по голові, так незаслужено і несправедливо ... Я був пригнічений, я був знищений ... якби мене тоді не зупинили, як би я далеко пішов "(с.120) - хоча образ його героя від цього навряд чи виграє.

Між іншим, було б цікаво зрозуміти, яка в дійсності причина засудження Хачатуряна в 1948 році поряд з Прокоф'євим і Шостаковичем. Нібито "формалістична" оркестровка третьої симфонії , Що включає орган і п'ятнадцять труб, зрозуміло, - лише привід: адже в цілому музика Хачатуряна залишилася в середині (якщо не на початку) того шляху, по якому так далеко пішли Шостакович, Прокоф'єв і особливо Стравінський. Можна припустити, що притаманні творчості Хачатуряна життєрадісність і притому деяка консервативність були результатами його чуйності до побажань партії і уряду, але органічно випливали з його характеру. По всій видимості, саме ця щирість, це бажання писати по-своєму не сподобалися тим, хто готував знамениту постанову.

До честі композитора, він завжди відстоював свободу творчості і був чуйний до нових віянь в музиці (незалежно від того, чи були вони близькі його власній манері). Так, Арутюнов призводить розгорнутий відгук Хачатуряна про відвідування авторського концерту італійського авангардиста Лучано Беріо : "Зізнаюся, я отримав велике задоволення, прослухавши всю програму з неослабним інтересом", - робить висновок Арам Ілліч. І хоча приналежність двох музикантів до різних напрямків очевидна, Хачатурян із задоволенням вітає автора наступного покоління, бачачи в ньому нехай далекого, але союзника. На жаль, про музику Хачатуряна книга Д.Арутюнова розповідає зовсім мало; аналіз тут підміняє виключно хвалебна описовість, а фотографії і аудіопріложеніе мало не більш інформативні, ніж власне текст. Ювілейне видання стало б ідеальним доповненням до монографії про творчість Хачатуряна; заслуга книги в тому, що вона малює живий портрет славнозвісного композитора Радянського Союзу.