Незважаючи на інженерні професію, хід його життя визначило пристрасть до музики.

Завдяки йому Валерій Буторін, знаменитий у Владивостоці «капітан» «Баржі» (головною свого часу дискотеки Владивостока), пізнав смак першого заробітку, потім - приватного підприємництва. Через музики Буторін емігрував до Америки, через неї ж повернувся до Владивостока

Валерій Буторін, відеодіджей, промоутер, індивідуальний підприємець. Народився в м Хабаровську в 1965 р, закінчив школу в м Владивостоці. Вищу освіту здобував у ДВПИ за фахом «радіоелектроніка». Служив в армії в Польщі в 1980-х рр. У студентські роки став пробувати себе в диджейской сфері. У 1990 р організував творче об'єднання «Червона саламандра», поставив дискотеки у Владивостоці на комерційну основу, включаючи дискотеку на «баржа» в 1990-х. Працював на радіо VBC. Стояв біля витоків приморського радіо «О'кей». У 1994 р емігрував в США.

- Я приїхав до рідного міста з США відвідати рідних. І тут мене запросили в новий проект - бар «Кот і Клевер», налаштований на розвиток в джаз- і рок-форматі. Але, озирнувшись тут, задаюся питанням: можливо, настав момент повернутися у Владивостоці зовсім? У США можливості не так широкі, як видається нам в стереотипах. Зате тут тепер все інакше, ніж 20 років тому, коли я відправився спробувати щастя за океаном. І ось тепер я знову стою за діджейським пультом у Владивостоці.

- Вважається, що Владивосток завжди був прогресивним містом щодо новітніх музичних трендів. Чи згодні?

- Це так, адже в місті моряків інакше неможливо. Моряки навіть в глибоко радянські часи привозили вінілові платівки і касети з західною музикою, до цього роком і джазом. Якщо де-небудь в глибинці знали тільки Ротару з Пугачовою та прийнятну для комуністичного режиму ABBA (під них і танцювали в міських і сільських клубах), то в Примор'ї більше, ніж де-небудь в краях і областях СРСР, знали групи Kiss, Iron Maiden, The Doors, The Animals, Led Zeppelin і т. п. Меломани приморській столиці ховалися від міліції, але знали один одного і обмінювалися пластинками і касетами із записами «демонічних» і претящіх радянської естетики та моралі музикантів.

Інші намагалися робити на цій «забороненою» музиці гроші. У Владивостоку існувала налагоджена ринкова ланцюжок, по якій «ця» музика рухалася від моряків-продавців до кожного покупця. Але в основному меломанським співтовариство було рухоме ентузіазмом, а не жадобою наживи. Рулювали цим за часів мого студентства дві відомі персони. З одним із цих людей мені довелося познайомитися. Крім того, я дуже пишався в ті часи своєю колекцією Iron Maiden. А за пластинку Kiss «Double Platinum» одного разу попав навіть в КПЗ.

Музика на зламі епох

- Відслуживши в армії в Польщі, повернулися ви до Владивостока з товаром - пластинками і касетами?

- У мене не було таких думок, в 1986 р я повернувся з армії і побачив, що суспільство якось «зависло», всім було на все начхати, за горілкою тяглися довгі черги, меломанським світ як ніби теж став гаснути. Зате в Польщі мої музичні уподобання буквально врятували мене від каліцтв.

У ті роки там наростали антирадянські настрої. І якось раз група молодих ідейних хуліганів зробила ... набіг на нашу військову частину, це була справжня сутичка наших солдатів з місцевими. І в суперечці з одним поляком зачепилися за ... Iron Maiden!

Марек, як я дізнався потім його ім'я, кинув щось типу «Ви недотепи, а ми тут слухаємо передову музику». Яке було його здивування, коли я, шанувальник цієї групи, парирував в кращому вигляді. Більше на нашу частину ніхто ніяких набігів не здійснював. І після того Марек вже поодинці підібрався до загородження частини і викликав мене. Ми довго говорили про справжню рок-музиці.

- Як «легковажне» за тодішніми мірками діджейство стало справою вашого життя?

- Я починав працювати у виробничому об'єднанні «Ера» за своєю інженерської спеціальності. Однак ні морального, ні матеріального задоволення не отримував. А тут ще все стрімко змінювалося, і заборонене десятиліттями ставало доступним. Так фанатики-меломани зібралися спочатку в творче об'єднання «Мурашник», а після була досить успішна в креативному і комерційному сенсі «Червона саламандра» в 1989 р У Будинку культури ім. Леніна у Владивостоці ми стали робити не просто дискотеки, а вже те, що називалося «нічні шоу-програми».

Моєю першою, створеною з першого цвяха дискотекою вважаю ту, що була в ДК ім. Дзержинського. Все-таки з Польщі після армії я повернувся з деякою європейської картинкою в голові, і своє бачення розважальної сфери став втілювати тут. У статуті «Червоної саламандри» значилася функція «пропагувати кращі зразки радянської та зарубіжної естради», але по суті ми зайнялися пропагандою нового формату дискотек. У місті були вечірки «для тих, кому за 30», багато було і підлітково-шкільних тусняк, проте ми організували дискотеку для тих, кому за 20. І справа не просто пішло, а можна сказати, поперло! Владивостоку це було потрібно.

Якщо на інженерської посади я заробляв 240 карбованців на місяць, то мій дискотечний дохід в той час становив 500-600 рублів. Крім того, відкрили ми і свою студію звукозапису. Не те щоб тоді в чергу туди стояли місцеві музиканти: звукозапис у Владивостоці в ті часи мала на увазі поширення касет з передової музикою.

- А як «Баржа» стала найзнаменитішою дискотекою приморській столиці 90-х?

- Саме від дирекції «судна-майданчика» я почув фразу-мрію: «Роби що хочеш тут» в 1990 р І ми зайшли на цей майданчик. Це була буквально оглядовий майданчик. Її встановили до 125-річчя Владивостока, і призначена вона була виключно для прогулянок. Там не було передбачено навіть електропроводки і туалетів. Проте дискотеки на «баржа» мали шалений успіх. По суботах ми навіть примудрялися їх робити в дві зміни: до 23:00 одна дискотека, а після і до ранку - інша, з розважальною програмою. Це працювало на різні клієнтські аудиторії. У 1994-1995 рр. у Владивостоці в сферу шоу-бізнесу прийшли люди з грошима, що вкладали в серйозну аудіоапаратуру, і дискотеки переформатувалися в нічні клуби.

У Новому Світі

- І зросла конкуренція спонукала вас до еміграції?

- Ні, скоріше, тодішній мер Владивостока Віктор Черепков з своїм дивним менталітетом і бажанням закрутити гайки розгулялася в новій свободі молоді. У 1992-1993 рр. були постійні інциденти з правоохоронцями, ніби як через гучну музику (а яка вона повинна бути на дискотеці, дозвольте?), заведені справи, суди ... Цікаво, що я виграв суд у міліції - невимовна удача. Але життя після цієї судової перемоги стала не найбезпечнішою для мене. Моя еміграція була вимушеною.

- Чому вибрали США?

- Мріяв побачити цю країну, як всякий меломан - рок-н-рольщик. Але зіграв роль випадок: мені якраз відкрили американську візу. З восьмого запиту. Тодішній консул просто впізнала мене, діджея, після відвіданого нею свята ТОФ. Не раніше і не пізніше - саме в той нелегкий момент мого життя. Поїхав до Хабаровська, звідти були прямі рейси до Сан-Франциско. Еміграція ... Краще б я ще чотири рази в армії відслужив!

- А як же «Америка - країна можливостей»?

- Це стереотип, з яким я і їхав туди. Ілюзії розвіялися в мене в перший же, найважчий, рік. Треба сказати, ніхто мене там не очікував, не було ні підготовленого грунту, ні володіння англійською. Америка зустріла мене величезними автомобілями, широким розмаїттям африканських осіб і вимогою грошей.

Інтернету тоді не було в моєму розпорядженні, я не знав про дешеві мотелі, а фешенебельні готелі, видатні здалеку, в той момент я не міг собі дозволити. За ці гроші можна було Приморцем цілу машину в Японії купити. А взагалі, Америка - точно така, як показана в фільмі «Брат-2» - сувора країна.

Але в найважчі моменти доля зводила мене з потрібними людьми. У якийсь момент я відправився перезимувати на Гаваї (в теплі можна ж було спати і на вулиці). І там зустрів знайомого владівостокцев, який іммігрував раніше. Це виглядало як диво. Він допоміг мені тоді.
Взагалі, я поміняв безліч міст, пологів діяльності. Сан-Франциско, Нью-Йорк, Сіетл, Лас-Вегас ...

Починав з продажу футболок, у свій час працював за фахом на електроінженерном переобладнанні радянських ВБТРФ. Але за довгим доларом рвонув на Аляску - став, як і багато, мало не рабом на галері, де навіть власного койко-місця не належало - спали трудящі вахтовим методом. Ось тоді я ностальгічно згадував свою роботу у владивостоцькій «Ері».

- Як вирішили осісти саме в Лас-Вегасі?

- В першу чергу через клімат. Там тепло, приємно. У 1995 р закінчив тамтешню школу барменів, влаштувався працювати в казино і думав: ось тепер буде все прекрасно. Але немає, світ гламуру жорстокий, а ти, який би креативний не був, лише гвинтик в чужому механізмі. І тебе, як гвинтик, роботодавець може закручувати куди і як завгодно. Але зате я повернувся до роботи по влаштуванню розважальних заходів, за діджейський пульт. Навіть довелося попрацювати з компанією «Ламборджині» в одному з казино.
Тим часом у Вегасі я зустрів Ігоря Єжова - відомого владивостокського спортсмена. Колись його «бійці» прикривали від нальотів нашу «Баржу». А в США ми з ним зайнялися просуванням Всесвітньої федерації «Бійка», в якій я був креативним директором. Паралельно я зайнявся і нерухомістю, спочатку підшукував житло нашим спортсменам, а після вже щільно увійшов в ріелторську сферу.

- То який місто вам до душі найбільше?

- Владивосток. Хоча у Вегасі природний клімат краще, атмосфера людська у Владивостоці перевершує американську.

Конкурент.ру