Гавриїл Юдін

Музичне життя Вітебська в перші післяреволюційні роки [1]

Дорогі мої земляки!

Наближається славна дата - 50-річчя нашої держави. Напередодні цього великого свята в пам'яті людей мого покоління якось особливо яскраво і чітко оживають перші роки після Жовтня, коли молода радянська республіка, незважаючи на величезні труднощі, інтервенцію, Громадянську війну, розруху, продовольчі труднощі, будувала нову культуру. Величезні маси людей, для яких в царській Росії справжня культура була забороненою книгою за сімома печатками, жадібно кинулися до неї, до читання книг, до вивчення наук, залученню до мистецтва. Неймовірно розширилася концертна аудиторія, та й самих концертів стало в багато разів більше, і організовувалися вони всюди, де тільки можна було.

Нечуваний для такого невеликого міста, як Вітебськ, розквіт культурного життя був, зрозуміло, підготовлений в попередні революції роки поруч сприятливих обставин. У дореволюційній життя Вітебська важливу роль грав високий відсоток інтелігенції в населенні міста, що дуже приваблювало великих гастролерів-артистів і музикантів. Сприятливо відбивалося на його культурному житті і вигідне географічне положення, і хороші комунікації. Перебуваючи в центрі західної частини Європейської Росії - між Петербургом, Москвою, Києвом, Ригою і Варшавою - Вітебськ, природно, входив в гастрольні маршрути багатьох концертантов і оперних труп. Невелика відстань - 569 кілометрів (менше доби шляху) - і гарне сполучення (три щоденних поїзди) особливо тісно пов'язували Вітебськ з тодішньої столицею Петербургом.

Зруйнована під час війни будівля Вітебського міського театру було одним з кращих в провінційних містах старої Росії. Глядацька зала вміщував 800 чоловік. Другий театр, що належав енергійному адміністратору Тіхантовскому, вміщував 700 чоловік. Крім того в місті було кілька залів, придатних для концертів. Частина з них виявилася зруйнованою під час війни, але два збереглися і до наших днів. Це колишнє Друге громадські збори (нині міський будинок культури) і актовий зал колишнього жіночого духовного єпархіального училища (нині Вітебський облвиконком).

Не можна тут не згадати про те, що крім значного числі музикантів - уродженців міста, Вітебськ дав багато художників і скульпторів. Значною мірою це результат багаторічної плідної творчої і особливо педагогічної діяльності Народного художника БССР Юрія Пена. [2] Його учнями є багато десятків художників, серед яких слід в першу чергу назвати художників зі світовими іменами: Марка Шагала і Сутина, скульпторів Цадкіна і Орлову, [3] а також талановитого автора поетичних пейзажів рідного Вітебська Льва Зевіна, який загинув зі зброєю в руках в 1942 р на одному з фронтів Великої Вітчизняної війни.

У музичному житті передреволюційного Вітебська велику роль відігравало наявність невеликої групи кваліфікованих музикантів на чолі з видатною піаністкою, ученицею Антона Рубінштейна, лауреатом Петербурзької консерваторії Левінсон-Тейтельбаум і учнем Ауера - скрипалем і педагогом Лерманом.

Але ще більш значну роль в музичній культурі Вітебська грали гастрольні виступи найбільших російських і зарубіжних концертантов, досить часто відвідували Вітебськ. Серед них були такі першокласні музиканти, як піаністи Йосип Гофман, Осип Габрилович, Йосип Сливинський, Альфред Грюнфельд, скрипалі Леонід Ауер, Яша Хейфец, Михайло піастри, Мирон Полякін, Пабло Сарасате, Ян Кубелик, Броніслав Губерман, віолончеліст Олександр Вержбіловіч, знаменитий Мекленбургский квартет , співаки Собінов, Мравіна, Каміонського, Фигнер, Боначіч, Касторский, Шевельов, Єрмоленко-Южина, Медведєв, Долина, Збруева, Давидов, Горська, Тартаків. Приїжджали на гастролі російські та італійські оперні трупи, часто з відмінними солістами, і навіть симфонічні оркестри, наприклад, Ризький оркестр на чолі з відомим диригентом Шнеефохтом. Все це разом узяте певною мірою підготувало ґрунт для того, що сталося в цій області в Вітебську після Жовтневої революції.

У березні 1918 року, за кілька днів до переїзду радянського уряду в Москву, до наркома освіти Луначарського в Петроград була направлена ​​делегація вітебських музичних діячів з проектом організації в Вітебську Народній консерваторії і симфонічного оркестру. Делегація зустріла найтепліший прийом у Анатолія Васильовича. Проект створення консерваторії був затверджений без всяких зволікань, і тут же почалися переговори з рядом петроградських музикантів про перехід їх на роботу до Вітебська. Переговори йшли успішно. Одному з перших запрошених - композитору і педагогу Постникову Луначарський видав мандат, на підставі якого Постніков отримав повноваження відібрати в необмеженій кількості будь-нотний матеріал з націоналізованих петроградських складів видавництв Бєляєва, Юргенсона, Гутхейля, Циммермана і інших, що були одночасно представниками ряду найвизначніших зарубіжних видавництв. Постніков широко і вміло використовував надані йому права. До осені 1918 року в Вітебськ прийшла величезна кількість партитур, оркестрових партій, камерної музики, оперних клавіром і т.п. в російських і зарубіжних виданнях. Серед них були найцінніші ноти, що залишалися на петроградських складах найчастіше в єдиному екземплярі. Таким чином, у Вітебській нотної бібліотеці виявилися унікальні, єдині на всю тодішню Радянську Росію екземпляри партитур і оркестрових голосів багатьох творів Дебюссі, Равеля, д'Енді, Роже-Дюкасса, Дюка, Русселя, Флорана Шміта, Видора, Сен-Санса, Регер і інших зарубіжних композиторів кінця XIX і початку XX століть. Годі й говорити про те, що російська музика була представлена ​​в бібліотеці досить широко.

Вітебськ. Будівля Маріїнської гімназії, де в 1918 р відкрилася

Народна консерваторія. Листівка початку ХХ ст.

Все це нотне багатство послужило міцною базою для діяльності вітебських музичних установ - симфонічного оркестру, квартету, консерваторії. Прийом учнів в Вітебську Народну консерваторію був оголошений в кінці літа 1918 року і викликав широкий відгук у місті. Консерваторії було надано відмінне приміщення - будівлю колишньої Маріїнської гімназії на Гоголівській вулиці. Через рік з невеликим, коли почалася війна панської Польщі Пілсудського проти Радянської республіки, в цьому будинку розмістили військовий госпіталь, а консерваторії надали інше приміщення, значно менш пристосоване - другий поверх б. Сполученого Банку по вул. Суворова. Ця будівля була зруйнована під час Великої Вітчизняної війни. Через півтора року консерваторію перевели в приміщення іншого банку по вулиці Льва Толстого, вже зовсім для цієї мети непридатний. Заняття, в основному, довелося перенести на будинок до педагогів.

Педагогічний склад консерваторії був дуже сильним. На пост директора консерваторії і одночасно головного диригента Вітебського державного симфонічного оркестру був запрошений один з найбільших російських диригентів першої половини ХХ століття, учень Римського-Корсакова і Черепніна, Микола Андрійович Малько. Серед викладачів по фортепіано виділявся високоталановитих піаніст Еммануїл Бай - лауреат Петроградської консерваторії. У 1920 році він поїхав з Вітебська і потім на багато років став партнером Яші Хейфеца. Як глава фортепіанної кафедри його змінив відомий професор Петроградської консерваторії Дубасов. У число педагогів входили також лауреат Петроградської консерваторії Віра Меріін і вільні художники Гершевіч і завів - обидва вихованці Петроградської консерваторії і уродженці Вітебська. Клас скрипки вели лауреат Празької консерваторії Георгій Йосипович Шейдлер і один із засновників консерваторії вільний художник Аркадій Львович Безсмертний. Надалі Безсмертний переїхав з Вітебська до Мінська, брав дійову участь в організації Білоруської Державної консерваторії і був її професором до самої своєї смерті кілька років тому.

Микола Малько

Восени 1919 року у Вітебській консерваторії почав викладати один з найвидатніших російських скрипалів кінця XIX і початку XX століть, музикант зі світовим ім'ям, перша скрипка знаменитого Мекленбургского квартету Карл Карлович Григорович, в класі якого і я мав честь займатися. Він провів у Вітебську останні півтора року своєї передчасно обірвалося життя. Григорович помер від запалення легенів в березні 1921 року, не доживши і до 52 років. [4]

Клас віолончелі вів чудовий художник Семен Шпільман. У 1920 році він поїхав до Москви і став там солістом оркестру Великого Театру. Серед інших педагогів-інструменталістів слід назвати віртуоза-контрабасиста Соломона Левмана, чудового волторніста з оркестру б. Маріїнського театру Отто Шумана, відмінного гобоїста Семена Брауде (згодом соліста оркестру Великого Театру), першокласного тромбоніст, лауреата Петроградської консерваторії, нагородженого при закінченні срібним тромбоном, уродженця Вітебська Якова Райхмана.

Клас композиції вів високо ерудована фахівець Олександр Петрович Постніков. Вивченню свого предмета Постніков віддав багато років свого життя: пройшовши повний курс навчання в Петербурзькій співочої капелі, де його вчителями були Аренский, Лядов і Балакірєв, він закінчив потім в 1908 році одночасно з Малько Петербурзьку консерваторію по класу Римського-Корсакова, а потім поїхав в Москву доучуватися у Сергія Івановича Танєєва, оскільки мав особливу пристрасть до контрапункту. Коли в перших числах жовтня 1921 роки я тримав вступний іспит на композиторський факультет Петроградської консерваторії, то Олександр Костянтинович Глазунов, зазначивши мою хорошу підготовку, запитав: «Чий же Ви учень?». Почувши мою відповідь, Глазунов жваво відгукнувся на нього і виголосив цілу промову в честь Постнікова, назвавши його видатним контрапунктістом. Я був щасливий почути таку високу оцінку моєму дорогому вчителю.

Вокальні класи також вели кваліфіковані педагоги - закінчив Нью-Йоркську консерваторію баритон Костянтин Зимін, яка закінчила Віденську консерваторію Софія Ромм, молода співачка Катерина Деревицкая і дружина директора консерваторії Малько, артистка б. Маріїнського театру Степанова. Для Вітебська Степанова обрала собі псевдонім «Оліна» по імені своєї щойно народженої дочки - нині артистки Центрального Театру Радянської Армії Ольги Миколаївни Малько.

До початку занять в консерваторії було близько 300 учнів, з них на вищий курс було зараховано близько 120 осіб. Ступінь підготовленості учнів була найрізноманітнішою. Однак програми учнівських вечорів, що почалися досить скоро після відкриття занять в консерваторії, складалися досить солідно і свідчать про наявність групи вельми посунених учнів. Так, в програми цих вечорів входили фортепіанні концерти - третій концерт Бетховена, ре-мінорний Моцарта, концерт Аренского, віртуозні п'єси Ліста, Шумана, Шопена, скрипкові концерти Баха, Чакона Віталі, фортепіанні і скрипкові сонати Бетховена і т.д.

Громадське життя консерваторії носила активний характер. Очолював її комітет учнів. Головою його був мій товариш по класу професора Постникова Ісаак Маркович - нині відомий вчений в галузі електроніки, доктор технічних наук, професор Московського Енергетичного інституту. Секретарем комітету був інший мій товариш по класу Постникова - нині відомий ленінградський музикознавець Юліан Вайнкоп. Через рік в зв'язку з перевантаженістю Вайнкоп інший громадською роботою на посаду секретаря був обраний я.

Учні консерваторії підтримували тісний контакт з художнім училищем, що відкрився одночасно з консерваторією. Першим його керівником був Мстислав Добужинський, потім - Марк Шагал, а після його від'їзду в Москву - вождь російських супрематистів Казимир Малевич. [5] Він захопив своїм шляхом більшість навчалася в училищі молоді, для якої на багато років чорні квадрати і червоні кола стали єдиною формою «живописного» відображення зовнішнього світу. Зборів учнів, так само, як і часто влаштовувалися відкриті диспути на різні теми, в тому числі і з області мистецтва, проходили надзвичайно бурхливо. Виступати хотіли майже всі учасники таких зборів і диспутів. Сперечалися до хрипоти.

У новому корпусі колишньої духовної семінарії відкрився Пролетарський Університет. Будівля це по вулиці Крилова збереглося і до наших днів. У період фашистської окупації до нього містилося гестапо, яке перетворило підвали будівлі в тюрму і камери тортур. У числі лекторів Пролетарського Університету переважали петербуржці - літератор Павло Медведєв, філософ професор Семен Грузенберг, філологи Лев Пумпянский і Михайло Бахтін, згодом найбільший літературознавець, професор, автор капітальної праці про Достоєвського.

Чільне місце в житті міста займав і міський театр, трупа якого поповнилася групою відомих петербурзьких акторів і режисерів, згодом зіграли велику роль у розвитку радянського театрального мистецтва. Це були режисери Бертельс і Унгерн, режисери та актори Микола Смолич і Савелій Малявін. Свої перші кроки на драматичній сцені робили зовсім молоденька актриса Ольга Казіка і Аркадій Вовсі - нині Народний артист РРФСР, племінник великого актора Міхоелса. Музичною частиною театру завідував видатний композитор Юрій Шапорін, недавно помер на 80-му році життя.

Михайло Бахтін

Була в учнів міста в той час і своя печатка - газета «Известия Виконкому Вітебського міського та губернського ради учнівських депутатів» та журнал «Луч з мороку». В редагуванні і виданні їх діяльну участь брали починали юні літератори - письменник Олександр Ісбах, Олександр Гольдман, Ісаак Абрамський і інші.

Тематика статей була найрізноманітніша і охоплювала широке коло питань. Пригадую, наприклад, що мною були опубліковані в журналі три статті. Одна - пам'яті тільки що помер композитора Клода Дебюссі. Дві ж інші ніякого відношення до музики не мали і були коротким викладом прочитаних мною в Вітебськом відділенні Всеросійського астрономічного товариства доповідей на теми «Міжпланетні подорожі» (на основі проекту калузького викладача фізики Ціолковського, тоді ще мало кому, крім фахівців, відомого) і «Вплив сонячних плям на життя на Землі ».

Чільне місце в музичному житті міста з осені 1918 року обійняв Вітебський державний симфонічний оркестр. Його концерти користувалися винятковою популярністю. Міський театр, де вони зазвичай проходили регулярно двічі на тиждень - по понеділках і четвергах - завжди був переповнений. Влітку концерти переносилися на відкриту естраду в саду «Елагі». Склад оркестру - близько 50 музикантів - був вкрай строкатим по кваліфікації і загальнокультурному рівню його учасників. Очолювала оркестр група першокласних петербурзьких музикантів. Частина з них були уродженці Вітебська. Поряд з ними більше половини становили місцеві музиканти середньої або навіть невисокої кваліфікації. Завзято працюючи з таким строкатим складом оркестру, його керівник - чудовий диригент-педагог Микола Андрійович Малько - зумів домогтися буквально фантастичних результатів.

Перший концерт оркестру 8 листопада 1918 був присвячений першій річниці Жовтневої революції. За ним послідував урочистий концерт 8 грудня присвячений відкриттю Вітебської консерваторії. А на другий день, 9 грудня 1918 року, відбувся вже «Перший симфонічний концерт» з наміченого великого циклу. У програмі були увертюри Глінки, Чайковського, Бетховена і Вагнера. Завдяки наявності багатющої нотної бібліотеки Малько зміг поступово і дуже ретельно вивчити і виконати з оркестром величезний репертуар, що включав поряд з загальновідомими п'єсами рідко виконувані твори, як, наприклад, симфонія Шарля Видора. Через кілька років, вже будучи головним диригентом Ленінградської філармонії, Малько писав у вступній статті до книги «Десять років симфонічної музики»: «Як приклад згадаю Вітебськ, де за два з половиною роки було дано 246 оркестрових концертів, в більшості для організованої аудиторії, що не вважаючи концертів для військових - за цей термін не менше 50 ». Програми концертів ставали потроху все більш складними. Так, в програму першого з серії так званих «академічних» концертів увійшли твори Чайковського - симфонія «Манфред», симфонічна фантазія «Франческа да Ріміні» і перший фортепіанний концерт (солістка - Віра Меріін). Факт виконання важкої партитури «Манфреда» говорить сам за себе, бо Малько не належав до числа диригентів, здатних піти на художній компроміс.

Надалі в Вітебськ приїхали ще два диригента - син концертмейстера перших скрипок професора Шейдлера, початківець диригент Георгій Шейдлер, згодом диригент Большого Театру, і колишній другий диригент Петербурзького придворного оркестру Ераст Євстахійович Беллінг. Коли в 1920 році Малько залишив пост директора консерваторії, Беллінг став його наступником.

Кілька місяців провів у Вітебську знаменитий альтист і диригент Володимир Романович Бакалейник - учасник Мекленбургского квартету. Разом з Григоровичем він сформував і в Вітебську відмінний квартет, за участю якого проходили камерні концерти. Вони проводилися здебільшого у круглому залі нової будівлі духовної семінарії, де в ці роки працював Пролетарський Університет.

За три роки - з 1918 по 1921 у Вітебську виступали великі гастролери-концертанти: скрипалі Михайло Фішберг, Борис сіборі, піаніст Семен Барер, сонатний дует - скрипаль Михайло Прес і піаніст Марк Мейчік, вокалісти Тартаків, Зоя Лодій, Анна Мейчік, Олександр Мозжухин . З першим у Вітебську виконанням творів Метнера виступив його учень - піаніст і композитор Микола Сизов, згодом автор музики до всесвітньо відомому спектаклю «Принцеса Турандот» в постановці Вахтангова. Двома симфонічними концертами продирижировал талановитий французький музикант-диригент і композитор Анрі Фортер.

Об'єктивним мірилом великого значення Вітебська в музичному житті країни в роки Громадянської війни є та обставина, що коли вся територія Української РСР [6] була розділена на шість музичних округів для найбільш оперативного керівництва музичним життям, то центрами цих округів були зроблені Москва, Петроград, Нижній Новгород, Саратов, Тамбов і Вітебськ. Вітебським музичним округом керував мистецтвознавець і філософ Альфред Цшохер. Разом з ним працювали в музичному відділі Малько і видатний музикознавець Іван Іванович Соллертинський - уродженець Вітебська. Архівні матеріали, які свідчать т про серйозну і вдумливої ​​роботі МУЗО [7] з планування музичного життя і музичної пропаганді в першу чергу. Всі концерти, наприклад, супроводжувалися вступними лекціями. Видавався в Вітебську і спеціальний журнал «Мистецтво».

У цей період одночасно з Вітебської Народної консерваторією на території нинішньої Білоруської РСР працювали вже дві народні консерваторії - в Мінську і Гомелі. За складом педагогів і учнів, по всьому розвороту своєї діяльності вони поступалися Вітебської Народній консерваторії.

Однак наша країна вступала в новий період своєї історії. Відгриміла Громадянська війна. Почалося мирне будівництво. Вплив НЕПу - новій економічній політики - стало позначатися і на багатьох областях культурного життя. Наприклад, всі вистави і концерти, колишні в перші роки радянської влади для глядачів і слухачів безкоштовними, довелося зробити платними. Перед вітебськими установами мистецтв виникли всілякі фінансові труднощі. Із закінченням періоду Громадянської війни навесні і влітку 1921 року розпочався поступовий від'їзд більшості видатних петербурзьких музикантів, які провели в Вітебську близько трьох років. Поїхали в Москву Малько, батько і син Шейдлери, віолончеліст Шпільман, повернулися в Петроград Беллінг і Дубасов, помер Григорович.

Ряд найбільш посунених учнів вступив до Московської і Петербурзьку консерваторії. Не можу не згадати про один з них. Це - чудовий музикант, професор Московської консерваторії, диригент оперної студії консерваторії Арон Соломонович Шерешевський. Майже всі солісти Большого Театру і провідні солісти периферійних оперних театрів країни - його колишні учні, які робили свої перші кроки на сцені під його керівництвом. Порівнюючи дві постановки опери Моцарта «Весілля Фігаро» - у Великому Театрі і в оперній студії консерваторії, де диригував Шерешевський - журнал «Радянська музика» писав, що «маленький Давид переміг великого Голіафа».

Вітебську консерваторію перевели в четверте за рахунком приміщення. [8] Звузилася і концертна діяльність в місті. Нове керівництво установами культури не було достатньо компетентно в ряді питань. Так, зокрема, занедбаної виявилася найцінніша нотна бібліотека, з якої під виглядом нібито макулатури зникли багато унікальні партитури і голоси. За деякими даними, розвалу бібліотеки активно сприяв її завідувач, альтист Гофман - німець, вороже ставився до радянської влади.

Незабаром, в 1924 році, Вітебськ і значна частина Вітебської губернії увійшли до складу Білоруської РСР. Почався природний процес консолідації культурних сил Білорусії в її столиці - Мінську. Тут була створена Білоруська Державна консерваторія. В її організації видну роль зіграли Вітебські музичні діячі на чолі з професорами Безсмертним і Живому, що переїхали до Мінська. Протягом багатьох років директором Мінської консерваторії був уродженець Вітебська композитор Анатолій Богатирьов. Вітебська нотна бібліотека була перевезена до Мінська і передана консерваторії. На жаль, велика частина нот згоріла під час першого бомбардування Мінська 22 червня 1941 року.

Вітебська Народна консерваторія була перетворена в музичне училище, яке восени 1968 року відзначатиме своє п'ятдесятиріччя. Багаторічна різнобічна діяльність Білоруської Державної консерваторії, виконав величезну роботу по вихованню національних кадрів в області музичної творчості та виконавства, потужний організм Великого Білоруського театру опери і балету, Спілка композиторів Білорусі, який об'єднує в своїх рядах понад 40 композиторів і музикознавців, один з кращих в Радянському Союзі білоруський Державний симфонічний оркестр, систематично виступає крім Мінська у всіх містах республіки, починаючи з Вітебська - все це д статочно переконливо говорить про те, якого розквіту досягла музична культура Советской Белоруссии до 50-річчя Великого Жовтня.

Але нам, вітеблянам, не можна забувати про те, що закладка фундаменту цього будинку була проведена саме в нашому рідному місті Вітебську в перші роки радянської влади.

1967 рік

[1] Текст був написаний Г.Я. Юдіна для виступу по вітебському телебаченню владнали восени 1967 р

[2] Насправді Пен не мав такого звання. У 1927 р з нагоди 30-річчя творчої діяльності йому було присуджено звання Заслуженого єврейського художника.

[3] Хаїм Сутін (1893 - 1943) і Хана Орлова (1888 - 1968) були учнями Пена.

[4] Карл Карлович Григорович (1868 - 1921) в 1921 р був заарештований за те, що «по приїзду польської делегації до Вітебська познайомився з польделегатамі ... і зарекомендував себе в очах представників делегації з найкращої сторони, в результаті чого делегація видала Григоровичу документ про його повної лояльності по відношенню до Польщі, на предмет в'їзду в таку ». Григорович був засуджений до трьох років виправних робіт в Смоленськом таборі. Реабілітований тільки влітку 2008 р (Унікальний паспорт зразка 1905 року передано до Державного архіву Вітебської області // Сергій Кочетов. БЕЛТА. 15 жовтня 2008 року).

[5] Після від'їзду Шагала в 1920 р директором училища стала Віра Єрмолаєва, яка перебувала під сильним впливом Казимира Малевича.

[6] До 1924 р Вітебськ входив до складу Української РСР.

[7] МУЗО - музичний відділ.

[8] З кінця 1922 р консерваторія, перетворена незабаром в Музичний технікум, розміщувалася в приміщенні Народного художнього училища (на той час воно вже називалося Вітебський художньо-практичний інститут) на бухаринской вулиці.

Бюлетень Музею Марка Шагала. Випуск 19-20.

Вітебськ: Вітебська обласна друкарня, 2011. С. 27-32.