частина 8

ВСТУП ДО Щукінське

У кожної театральної школи були свої терміни прийому. Як правило, можна було подавати документи відразу в декілька, тому що час іспитів не збігалося. Спочатку я подав в Школу-Студію МХАТ. Мене прослуховував актор, режисер і театральний педагог Олександр Михайлович Карєв. Я його пам'ятав по фільму "Шукачі щастя", в якому він грав зразкового більшовика Натана - мужнього і мудрого голови єврейського колгоспу в Біробіджані. До того, як стати Каревим, він був Шебшелем Міхелевічем Прудкіна. Він виховав чудову плеяду акторів. Мене Карєв в цю плеяду не включив без пояснення причин. Просто в списку допущених на другий тур прізвища Лахман не було. Тут мені хтось сказав, що з таким прізвищем, як у мене, легше потрапити в Театральне училище імені Щукіна при театрі Вахтангова. Обпікшись на МХАТі, я напролом не пішов.

Мама порадилася з Мойсеєм Соломоновичем Бєлєньким, який був тоді завідувачем кафедри марксистсько-ленінської філософії і парторгом училища. Біленький попросив Якова Михайловича Смоленського - майстри художнього слова, якому дозволили набрати в училище чтецкімі групу - дати об'єктивну оцінку моїм здібностям. Мені влаштували прослуховування у Смоленського. Досвід виступів в якості читця у мене був вже пристойний, я сподобався, і мене направили з першого туру відразу на третій. Це був 1962 рік. У Щукінське на кожне з 25-30 місць було подано по 250 заяв.

Серед абітурієнтів були дуже самовпевнені, але в училище не потрапили Олена Євтушенко і Сергій Косолапов. Лена - пишногруда, сексапільна і по-дорослому курить дівчина була сестрою поета Євгена Євтушенка. Замість Щукінського вона поступила в Щепкинское, а потім багато років працювала в Московській філармонії, де адміністратором була мама Олени та Євгена Зінаїда Єрмолаївна Євтушенко. Коли я був студентом, то підробляв ведучим філармонійних концертів. Зінаїда Єрмолаївна охоче підгодовувала мене такими концертами.

Але найбільше я працював у геніального адміністратора і організатора концертів Володі Фрідмана. Його особливість полягала в рідкісної дисциплінованості і точності. Він говорив артисту: "Приїжджай в 7:15 вечора. На сцену вийдеш о 7:25. О 7:40 ти вільний і до 8 вечора встигнеш на другий концерт". І все було точно так, як він обіцяв. Рідкісна риса для адміністратора в усі часи. Артисти обожнювали Володю, хоча за його спиною жартували з приводу його, як сказали б сьогодні, нетрадиційної сексуальної орієнтації.

З тих, хто вступав зі мною в Щукінське, двоє були в армійських гімнастерках. Це тільки що демобілізовані Юхим Каціри і Володимир Гордяков. Саме солдатської формою вони і виділялися. Більше з хлопців нікого не запам'ятав. Зате дівчата були - очей не відірвати: засмагла, довгонога Алла Музика, смаглява, чорноока Земфіра Цахілова, яка принесла з собою осетинську гармонь, Нонна Новосядлова, яка говорила з української співучістю ...

Коли на стіні в Щукінському вивісили списки прийнятих, мій тато приїхав перевірити і ... або привітати мене, або втішити. Він був єдиним приїхали батьком, і я цього соромився: що я, батечка синку, чи що? Батько зрозумів це, не став мене бентежити і розпитувати, а підійшов до списків, знайшов моє прізвище і поспішив додому порадувати дружину.

До першої явки в інститут 31 серпня було багато часу, і я полетів до Києва. Жив у маминого брата, дядька Петі. На київській кіностудії імені Довженка намагався заробити в масовці. Нічого толком не вийшло. Зате за місяць відростив бороду. У київських тролейбусах бабки лаяли мене за це: «Ти чаво, поп що ль ?!» А потім приїхав тато, з яким ми домовилися їхати на південь, до Чорного моря, із заїздом до Харкова для зустрічі з його батьком, моїм дідом. Побачивши мене бородатим, він сказав одне слово: «Збрити!» І повів в перукарню.

дід

Мій батько Янкель-Фішель Волькович Лахман народився в 1914 році в буковинському місті Кам'янець-Подільському, що на річці Смотрич, в прикарпатської частини України, в Російській імперії. Свій День Народження він відзначав 1 листопада. Кам'янець-Подільський (він же Кам'янець-Подільськ) був відомий старої турецькою фортецею. Батько розповідав, як хлопчиськом любив бродити по фортеці, грати там. Ця фортеця була показана в дитячому фільмі радянських часів «Кортик» за однойменною пригодницької повісті Анатолія Рибакова (Аронова), з яким, як з'ясувалося набагато пізніше, дружив мій тесть Олександр Борисович Аронов, письменник і режисер цирку і театру. А ще Кам'янець-Подільський славився солодкою кукурудзою і смачними яблуками, що стали улюбленою їжею мого батька на все життя. Кукурудзу він присипав сіллю, а яблуко з'їдав повністю, залишаючи на долоні тільки яблучні кісточки.

Velvel_Volka_Nahmanovich_Lahman_s_synovyami_Naumom_i_Fishelem_i_s_docheryu_Rivoy.jpg

Родина Лахман жила в будинку на Поштовій вулиці. На збереженій фотографії мій батько - зовсім малюк. Значить, знімок був зроблений році в 1915-му. Мій дід по батьковій лінії Вельвель (Волька) Нахманович Лахман в молодості був справжнім денді. Під час Першої світової війни він служив у Російській армії, ходив в штикову атаку на австрійців, отримав легке штикове поранення (про що свідчив шрам на підборідді), потрапив в полон. При наших рідкісних зустрічах він показував мені, яку робив ранкову гімнастику. Вона складалася з солдатських вправ з уявним рушницею. Дід любив синагогальної спів. Він закінчив всього кілька класів хедера - початкової єврейської релігійної школи, але вмів читати на івриті. У сім'ї говорили на ідиш, як і в інших єврейських сім'ях Кам'янця. За професією дід був шорник: робив попруги, сідла, ремені ...

За радянських часів, будучи ремісником-одноосібником, він робив ремінці з пряжками для туфель. Коли я гостював у діда в Харкові, то грав з його пряжками, розкладеними по коробочках. Він цими пряжками торгував на базарі. Після Революції 1917 року всі одноосібники мали працювати в робочих артілях (соціалістична ідея). Заробляв мало. Пішов з артілі і знову став кустарём-одинаком. При всій бідності міг годувати сім'ю з п'яти осіб. Обидва його сина - мій батько і його молодший брат Наум - воювали на фронтах Другої світової.

Moy_ded_Vol_Borisovich_Sirotin_i_ya.jpg

Дядько Наум загинув. У повідомленні про його загибелі було сказано, що гвардії молодший лейтенант, командир кулеметного взводу Лахман Наум Вольфович загинув в бою і похований в 2 кілометрах на схід від села Ліпнянка Златопільського райнона Кіровоградської області. Через рік після війни померла бабуся. До речі, батько розповідав, як вона його врятувала. При форсуванні Дніпра батько в повній амуніції перепливав широченную річку. Як писав Гоголь, "Рідкісний птах долетить до середини Дніпра". А капітан артилерії, командир батареї Фішель Лахман доплив до середини і відчув, що сили покидають його. Він став тонути. І раптом побачив, як його мати, простягнувши йому руку, твердо сказала: "Допливёшь, синку, зун майне!" І витягла його на поверхню. Невідомо звідки з'явилися сили, але він зумів допливти до правого берега.

Після Другої світової війни дід з дружиною Сурою і дочкою Рівою повернувся до Харкова. Коли ми з татом їздили на поїзді до Чорного моря, то завжди на день-два зупинялися в Харкові, щоб побачити діда, тітку Ріву і інших родичів.

Жив він дуже бідно. Пенсію по старості не отримував, оскільки був одноосібником. Папа щомісяця посилав йому гроші. Після смерті папи я, будучи студентом, допомагав дідові, як міг, викроюючи зі стипендії. Він дуже пишався тим, що онук йому допомагає, чекав грошовий переказ, за ​​яким ходив на пошту. Дбала про літньому батька його дочка Ріва. Вона була самотньою, служила друкаркою в якійсь конторі. На цій роботі зіпсувала собі зір і до старості майже нічого не бачила. Жила вона в квартирці на першому поверсі. Їй було за сімдесят, коли до неї через вікно заліз злодій. Брати було нічого, і він зі злості згвалтував жінку похилого віку. Незабаром після цього вона померла.

НАШ КУРС

31 серпня 1962 року на нас зібрали в гімнастичному залі (ГЗ) на третьому поверсі Щукінського училища і представили художнього керівника курсу Анатолія Івановича Борисова.

Його слово було далеко не останнім при відборі найбільш здібних молодих людей. У одних за плечима вже були ролі, зіграні в кіно. Інших чекала слава в недалекому майбутньому. Сміхотлива, чарівна, завжди зі своєю думкою Маріанна Вертинська (ми її звали або Машею, або Мар'яною) вже знялася у фільмі Анатолія Ефроса "Високосний рік" і продовжувала зніматися в картині Марлена Хуциєва "Мені двадцять років". Вона була дорослою, їй було 19 і у неї вже був роман.

Inna_Gulaya.jpg

Інна Гула ще до надходження в Щукінське зіграла в таких фільмах як "Гучний день" режисерів Натансона і Ефроса, "Хмари над Борському" Василя Ординського, "Коли дерева були великими" Льва Куліджанова. До того ж вона була одружена з Геннадієм Шпалікова, поетом і сценаристом фільму "Я крокую по Москві". Інна та Маріанна зійшлися на тому, що вони не дівчата якісь, не «дурки прям якісь", а цілком відбулися "деушка". 17-річна Наташа Селезньова тут же здружилася з 19-річною Танею Грибкової (згодом Єгорової): їх теж зблизило те, що обидві замужем. Якщо мені не зраджує пам'ять, перший раз Наташа вийшла заміж рано, і чоловіком був родич тодішнього Патріарха Московського і всієї Русі Алексія. У Тетяни чоловік (не пам'ятаю його імені) грав на гітарі і приємно співав. Але, як то кажуть, «не довго музика грала".

Всі вони жили в Москві, як і я, і Люба Корнєва, і Женя Стеблов, з яким ми разом були в студії при театрі Станіславського. До того ж наша трійка була наймолодшою, якщо не брати до уваги Селезньову. Толя Васильєв теж москвич. Він був «дорослим», який відслужив в армії, розумним, добре малював, грав на гітарі, володів пантомімою, наслідуючи клоуну Єнгібарова, але занадто бескомпромісен, а в такому колективному мистецтві як театр невміння йти на компроміс дуже ускладнює життя. Після студентської жорстокої бійки з Володею Долинським, останнього виключили на рік з училища. Так Долинський з другого курсу потрапив на перший, наш, і довелося Васильєву і Долинському вчитися разом всі 4 роки. Я був свідком, як Долинський одного разу простягнув Васильєву руку зі словами: "Давай забудемо". Але Васильєв забувати не захотів і з Долинським не розмовляв всі роки.

Nash_kurs._V_centre_rukovoditel_kursa_Anatoliy_Ivanovich_Borisov.jpg

Таким же «дорослим», який не бажав змішуватися з дрібнотою, був Боря Хмельницький. А коли Юрій Петрович Любимов взяв Васильєва та Хмельницького в свій спектакль "Добра людина з Сезуана", то обидва залишалися на курсі чисто формально. Алла Музика була з Підмосков'я. Новосядлова (пізніше Терентьєва) - з Києва. Каціри (він ще носив армійську гімнастерку, коли здавав вступні іспити) - з Дніпропетровська. З різних міст Галя Яцкіна, Флора Нерсесова, Земфіра Цахілова, Ера Зіганшина, Інна Хохлова ... Пізніше до нас на курс перевели Валю Малявіну і, на короткий час, Тетяну Самойлову. А з чоловіків у нас ще були Толя Антосевіч, Володя Стрига, Вітя Зозулін, Валера Іванов (згодом Іванов-Таганський, щоб не плутали з іншими Іванова). Подробиці про багатьох з них можна знайти в різних довідниках, тому що більшість залишило якийсь слід в театрі або в кіно.

Найголовніше і найцінніше в Щукінському училищі - атмосфера і традиції студії під керівництвом Євгена Багратіоновіч Вахтангова. Якимось дивом викладачі зуміли зберегти цю атмосферу. У Щукінському не було такої затхлій радянської бюрократії, як в інших театральних школах. Тут було набагато більше творчої, людської, та й політичної волі. Саме тут і тільки тут народжувалися політично гострі режисерські вистави Юрія Петровича Любимова, Олександра Михайловича Поламішева, Віктора Григоровича Кольцова.

Нашому поколінню щукінцев дуже пощастило: з нами працювали перші вахтанговці - Мансурова, Орочко, Синельникова, Львова та Шихматов, Толчанов. У масовки вистав вводила нас, студентів-першокурсників, Дар'я Максимівна Пєшкова - дочка Максима Горького. Масовку ми зображували в жахливому спектаклі «Олексій Бережний». Цю совкову п'єсу у віршах написав і поставив Євген Рубенович Симонов, син головного режисера Рубена Миколайовича Симонова. Головну роль грав Юрій Любимов. Не можна сказати, що Юрій Петрович був видатним актором. Втім, в цій п'єсі добре грати було неможливо, настільки вона була фальшивою. Зате в театрі йшла п'єса Едуардо де Філіппо «Філумена Мортурано», в якій незабутньо грали Цецилія Мансурова і Рубен Симонов.

Nash_kurs.jpg

А вахтанговського класику «Принцесу Турандот» по п'єса Карло Гоцці можна було дивитися скільки завгодно, тому що Микола Гриценко і Юрій Яковлєв ніколи не грали однаково. До них намагалися дотягнутися Михайло Ульянов і Максим Греков - але у них не було такого комедійного дару, як у перших двох. Фактично, весь спектакль тримався на Гриценко, Яковлєва та Юлії Борисової. Пишномовно до фальші були Василь Лановий, Людмила Максакова і Анатолій Кацинська. Втім, ми, студенти, були максималістами в своїх судженнях і були впевнені, що самі зіграли б краще. А ось і не зіграли!

Як в своєму класі я був комсоргом (комсомольським організатором) і головною моєю обов'язком був збір членських внесків по 2 копійки з комсомольця, так в Щукінському мене якимось чином чи то обрали, то чи призначили головою Каси взаємної допомоги. У день видачі стипендії я повинен був стояти біля віконця, де судент видавали гроші, і брати з них членські внески. Одні давали, інші ні - каса була добровільною. Але в касі було рублів триста. І ось якось підходить до мене старшокурсник Ігор Сіренко і каже, що треба видати 200 рублів на приватний аборт студентці третього курсу, яка репетирує роль в студентському спектаклі «Добра людина з Сезуана». Актриса, яка стала вельми відомою, навряд чи пам'ятає про давнє вчинок добру людину, поклопотатися за неї.

Mihail_Ulyanov_Nikolay_Gricenko_Yuriy_Yakovlev_i_Maksim_Grekov.jpg

... Закінчувався другий рік навчання. Май 1964 року. Підготовка до іспитів. Раптом захворює мій батько. У нього була мозоль на нозі. Він пішов до районної поліклініки. Там йому жінка-хірург на прізвище Палей зрізала мозоль, помазала ранку зеленкою і сказала, що можна йти додому. Папа запитав, чи не потрібно забинтувати палець? "Не потрібно", відповіла лікар.

Папа надів шкарпетки, в яких ходив уже цілий день. А на наступний ранок нога стала хворіти, почервоніла ... Почалося зараження крові. Офіційний діагноз - «флегмона лівої стопи». Папі стало важко дихати. Він зліг. А я був зайнятий іспитами. Якось увечері я потрапив на спектакль гастролював в Москві італійського театру. Прийшов додому і бачу, що тато у важкому стані. Щоб якось відвернути його, розвеселити, я став розповідати про виставу, показувати сцени звідти. Папа часто-часто дихав, обличчя було бліде, а білки очей - жовті. На наступний день мама викликала «Швидку допомогу» і тата відвезли в лікарню біля Павелецького вокзалу.

Мама чергувала біля його ліжка кожен день. Коли я відвідав його, він скаржився, що не в силах повернутися на бік, мама намагалася йому допомогти повернутися, але не змогла, я теж. Тоді я запропонував використовувати паличку, за допомогою якої він спочатку рухався по палаті. Папа подивився на мене і з сумом сказав: «Я ж не мішок» ... 18 травня 1964 року народження, в понеділок вранці у нас був іспит з танцю. Я повинен був танцювати з моєю партнеркою Наташею Селезньової. Коли до іспиту залишалося кілька хвилин, Ельша Мойсеївна Безверняя покликала мене до телефону в навчальну частину. Я помчав туди і почув, як мама з працею вимовила: «Сашенька, тата більше немає». В якомусь напівпритомному стані, тремтячи всім тілом, я став одягатися. Наташа Селезньова стояла розгублена - з ким вона буде здавати іспит? Я вискочив з училища, зловив якийсь мікроавтобус, доїхав до Павелецького.

Мама сиділа в фойє і плакала. Я забіг в палату - там тата не було. Медсестра показала, що ліжко з тілом виставили в коридор. Я підійшов до ліжка, відкрив простирадло. Папа здався мені маленьким ... Якийсь чоловік в лікарняному халаті запитав: «Що з ним було?» Я відповів: «Не знаю точно. Всю війну пройшов. Жодного серйозного поранення. Ніколи нічим не хворів. Був здоровий як ... бик. І за 10 днів згорів »... Папі було 49 років.

Його смерть потрясла мене. Я вперше пережив смерть близької мені людини. Я не міг цього зрозуміти, не міг прийняти.

На татові похорону з'їхалася мамина Рідня. Звичайно, все дуже шкодувалі маму. А вона стала як кам'яна. У мене ж булу дивна Реакція: я весь час спав. Валівся на диван в прохідній кімнатці и спав весь день. Мені все стало байдуже. Я просто не Хотів Відкривати очі. До мене приїхала з училища Ірина Олександрівна Лілеева, викладач зарубіжної літератури, вмовляла повернутися і продовжити здачу іспитів, інакше мене могли відрахувати. Але мені було все одно. З студентів приїхав провідати мене Валера Іванов. Довго дивився на мене. І мені раптом стало смішно: він, як актор, вивчав переживання сина, який втратив батька. Це було настільки явно, що я посміхнувся і прямо запитав: «Працюєш над майбутньою роллю?» Це був єдиний на моїй пам'яті випадок, коли Валерій зніяковів.

Прощання з тілом було в Центросоюзе, де він працював. Був портрет, були квіти. Пам'ятаю, як якась жінка весь час кропити його духами «Червона Москва» або ще якимись. Запах приторно солодкий.

Потім мені не раз зустрічався цей ненависний запах ... Батьків товариш по службі, здається, Ян Болбот, взяв його талони на таксі (їх видавали начальникам відділів, а батько очолював відділи спорттоварів та культтоваров) і поклав собі в кишеню.

Moy_otec_Fishel_Lahman._Poslednyaya_v_ego_zhizni_fotografiya.jpg

Папу ховали на Востряковському кладовищі, яке тоді ще вважалося єврейським. На похорон приїхали колишні актори єврейського театру: Саша Герцберг, Цибулівський з дружиною, Гриша і Бетя Левінзон, Соня Біник з Ароном Коганом ... Оркестр, замовлений Центросоюз, грав похоронні марші. Поховали його на «нової» території, у самого паркану, зліва від входу.

Надгробний пам'ятник з сірого мармуру з природного білою смугою через весь камінь - приблизно, десятий від воріт. На пам'ятнику напис «Фішель Волькович Лахман, народився 1/11/14 - помер 18/5/64.

Під пам'ятником плита з написом на ідиш «Фар вос а за гойрл» - «За що така доля». Це питання (без знаку питання) звернений до неба. Фразу мама взяла з якоїсь своєї ролі. Через багато років я цю ж фразу написав на маминій могильній плиті ... Чоловік Басі, маминої сестри, Ісаак Семенович Копелян (родич актора Юхима Копеляна) посадив потім дерева навколо могили мого батька, своїми руками зробив на Раменському заводі і встановив огорожу, стовпи огорожі прикрасив наконечниками з нержавіючої сталі у вигляді свічки. Але це було майже через рік. А в ті дні, після похорону, родичі роз'їхалися. Але бабуся і дідусь не захотіли залишити маму.

Вони дуже переживали, особливо дід. Мама тоді не працювала. Була весь день вдома. Жили ми на ті невеликі заощадження, що зібрав тато. Моя стипендія була до смішного мала: 28 рублів на місяць. А так як я завжди спізнювався і ловив приватну машину, за яку платив 4-5 рублів, щоб швидше дістатися від метро "Аеропорт" до Арбата, то п'ять таких поїздок в місяць - ось і вся стипендія. Коли я ввечері приходив додому, дід ходив по кімнаті з кутка в куток.

Після вечері ми сідали з ним грати в шахи або в шашки. Він довго обдумував ходи, насвистуючи щось без всякої мелодії. Мене дратувала його повільність. Але ще більше дратувало те, що він завжди вигравав. Зате сам він радів цьому як дитина. А через п'ять тижнів після батькової смерті дід помер: четвертий інфаркт ...

У нас тоді була мамина старша сестра Бася. Він помер у неї на руках. За тілом приїхав мамин барт Льова і відвіз його до Мінська ховати. Дідові було 72 роки.

... Я повернувся в училище днів через 10 після смерті тата і продовжив здачу іспитів. Пропущені іспити мені зарахували по роботах протягом року.

За планом студенти повинні виїжджати на практику з концертною програмою. Якраз на той літо була

запланована поїздка в Сибір, в Красноярський край, для виступів перед будівельниками траси Ачинськ-Абалакова. Мені хотілося поїхати, але я ще не відійшов від втрати батька. Мама сказала - їдь.

Я поїхав. А в цей час до мами прийшли Шварцер, Біник і Коган і запросили її в колектив Єврейського драматичного ансамблю при Москонцерте.

______________________

Дорогі читачі,

публікація наступних частин нарису Олександра Сиротіна "Життя і смерть єврейського театру. Факти сімейної біографії" продовжиться через місяць. Чекайте продовження!

Редакція журналу ЧАЙКА