Тетяна ПОЛЯКОВА

ОВЕЧКА У вовчій шкурі

Лікар виглядав здивованим.

- Коли ви потрапили в аварію? - запитав він, розглядаючи рентгенівський знімок.

- Рік тому, - сглотнув, відповіла я. Наша розмова мені все більше і більше не подобався: що він побачив на цих знімках, не говорить, а питань задає занадто багато. - Що-небудь серйозне? - запитала я. Сталося це у мене якось злякано.

Він глянув з-під окулярів і професійно посміхнувся, потім накрив мою долоню своєю і ласкаво сказав:

- Анна Іванівна, ми тут для того, щоб розібратися, чому вас мучать часті головні болі. Після аварії ви лежали в лікарні «Швидкої допомоги»?

- Так, тобто немає. Я дійсно знаходилася в лікарні «Швидкої допомоги», - злостячись на саму себе, зітхнула я, - але в Єкатеринбурзі. У той час ми жили там. А сюди переїхали вже після аварії.

- А медична карта у вас збереглася?

- Ні. Бачте, ми відправляли речі залізничним контейнером, і він кудись запропастився. А коли прибув за призначенням ... в загальному, всі наші речі зникли. - Він дивився на мене з сумнівом, а я несподівано почервоніла, хоча говорила чисту правду; все так і було: саме з цієї причини (я маю на увазі зниклий контейнер) у нас з чоловіком не було не тільки медичних карт, але навіть жодної старої фотографії, ніяких дорогих серцю дрібничок, милих сувенірів на пам'ять, якими неодмінно обзаводиться будь-яка сім'я .

- Розкажіть мені про цю аварію, - раптом попросив лікар, а я зніяковіла: нічого про саму аварію я не пам'ятала, так само як і про те, що їй передувало. Про Двадцятичотирилітній періоді свого життя я знала виключно зі слів чоловіка. Але розповідати про це сидить навпроти людини я не збиралася, він і так дивився на мене з підозрою, точно я шпигун, терорист чи найманий вбивця з серіалів. Втім, я швидше за все перебільшую і інтерес його дійсно професійний. Я зітхнула і невпевнено почала:

- Аварія сталася рік тому, в травні. Я поверталася з роботи, вже стемніло. Я звертала до свого дому і влетіла в «КамАЗ», залишений кимось біля тротуару, Кілька днів перебувала без свідомості. Двічі оперували. В цілому півроку провела в лікарні. Вибачте, напевно, не це вас цікавить, але в медицині я не сильна і ... - Він кивнув і посміхнувся, як-то дивно дивлячись на мене. Чорт забирай, що він там побачив на цих знімках? Півгодини тому я крутила їх в руках, посміхаючись і киваючи головою: не скажеш, що я виглядала красунею. Однак нічого цікавого на знімках я не виявила. Правда, я й гадки не мала, як на рентгенівських знімках повинна виглядати здорова голова, а як така, як моя.

- Ви робили пластичну операцію? - запитав він, а я відчула м'яке занепокоєння, точно щось кольнуло в серце. Чому мене так налякав його питання? Я не знаю, робили мені пластичну операцію чи ні, зате точно пам'ятаю своє відчуття, коли вперше після аварії подивилася в дзеркало. Такий же укол в серце і дивна туга, ніби зовсім не своє обличчя я бачила, ніби мені поміняли тіло ... Звичайно, це жахлива нісенітниця, Андрюша пояснював мені, що це результат стресу, є навіть спеціальний медичний термін, тільки я його не запам'ятала. Зрештою, якщо я примудрилася забути своє ім'я, чому б мені не забути, як я виглядала до того, як влетіла в цей проклятий «КамАЗ»?

Тут я зрозуміла, що лікар все ще запитально дивиться на мене, а своє питання він поставив ніяк не менше хвилини тому.

- Вибачте, - мовила я і для чогось збрехала:

- Мені дійсно робили пластичну операцію, я адже вдарилася головою і на обличчі залишилися шрами ... - «Якого біса я брешу?» Якщо він питає про операцію, то швидше за все неспроста, щось він там побачив на цих знімках. Андрюша повинен знати, була операція чи ні ... Як дивно, що я нічого, абсолютно нічого не пам'ятаю. Коли я замислююся над цим, мені робиться страшно і ніякі медичні терміни не допомагають. Незліченна кількість разів я намагалася згадати, я повторювала слово «мама», щиро сподіваючись, що побачу її обличчя перед своїм внутрішнім зором, і нічого не бачила, суцільна біла пелена. Коли ми говорили з мамою по телефону, я вслухалася в її голос і знову намагалася представити її обличчя, але нічого не виходило. Видно, справи мої зовсім погані, інакше як ще пояснити таке?

Мої батьки живуть в Єкатеринбурзі. Весь місяць після аварії, поки я лежала в реанімації, вони невідступно знаходилися поруч. Потім мене перевели в клініку, в інше місто (до речі, який, я до сих пір не знаю), і батьки разом з Андрійком супроводжували мене. Потім тато повернувся в Єкатеринбург, щоб продовжити відпустку, і тут позначилося напруга останніх днів (я у батьків єдина дитина), в дорозі у нього стався інфаркт. Його зняли з поїзда на якомусь Богом забутому полустанку, мама кинулася туди. Словом, коли я остаточно прийшла в себе, ми з мамою так і не зустрілися: вона не могла залишити батька, якому лікарі рекомендували спокій (слава богу, відчував він себе непогано), з санаторію чоловік привіз мене в це місто (Андрійка перевели сюди з Єкатеринбурга за два місяці до аварії). Одну мене він в Єкатеринбург не відпускав, а з відпусткою у нього були проблеми. Втім, в серпні він точно візьме відпустку і тоді ми поїдемо, а поки раз в тиждень балакаємо з мамою по телефону ...

- Вас щось мучить? - Ще один дивний питання.

- Немає чому? - злякалася я.

- Анна Іванівна, крім частих головних болів, є ще щось?

- Що ви маєте на увазі?

- Депресія, сонливість?

- Ні, нічого такого ... Я дуже хочу дитину, - брязнула я, дивлячись йому в очі. - Тобто я і мій чоловік, ми дуже хочемо дитину. У мене були проблеми після аварії, я зараз проходжу курс лікування у гінеколога, вона цікавилася, як я себе почуваю, я поскаржилася на головний біль, і вона направила мене до невропатолога, а він до вас.

- Так-так, я зрозумів, - кивнув він. - Що ж, сподіваюся, ви скоро станете мамою. - Посмішка в нього вийшла якоюсь кривою, а я злякалася:

- Скажіть, що зі мною?

- В якому сенсі? - підняв він брови.

- Це що, якась невиліковна хвороба? Я можу померти, так?

- На жаль, ми все ... як би це сказати ... ми смертні, одним словом, але у вас стільки ж шансів дожити до глибокої старості, скільки у будь-якого іншого людини. Ви отримали серйозну травму, а головні болі - її наслідок. Будемо сподіватися, що вони пройдуть. - Він став щось писати в моїй картці, потім заповнив рецепт і простягнув мені. - Всього доброго.

- До побачення. - Я залишила кабінет, зайнята своїми думками. У коридорі я глянула на годинник. Через двадцять хвилин у Андрійка обідню перерву - якщо я візьму таксі, то встигну перехопити його біля прохідної.

Я приїхала навіть раніше, влаштувалася на лавці, звідки було добре видно масивні двері, дістала дзеркало, підмалювала губи, рука з губною помадою несподівано завмерла, а я з дивною почуттям почала розглядати своє обличчя. Короткий ніс, пухкі губи з красивим малюнком, ледь помітна ямочка на підборідді, високе чоло, великі очі медового кольору з темними цятками ближче до зіниці. Чоловік каже, очі в мене рисячі, напевно, так воно і є ... Довге волосся, темні брови і вії, додайте досить смагляву шкіру, на початку літа вона виглядає так, ніби я щойно повернулася з курорту в тропіках. Косметикою я не користуюся, у мене і так занадто яскраве обличчя. Занадто яскраве, надто правильне, дуже красиве ... Стоп, про що це я? Припустимо, мені робили пластичну операцію. Ну і що? Припустимо, трохи підправили то, що було відпущено мені богом ... Як я виглядала раніше, якою я була? Хоча б раз побачити своє обличчя ... Що за дурниці, ось воно, моє обличчя. Я навіть толком не знаю, була пластична операція чи ні, і нічого фантазувати.

Я квапливо прибрала дзеркало і в ту ж мить побачила свого чоловіка, він якраз виходив з дверей, завмер на ганку і швидко озирнувся. Він завжди так робить. Коли я звернула на це його увагу, він засміявся і сказав, що це професійне. У Єкатеринбурзі чоловік працював в спецпідрозділі по боротьбі з організованою злочинністю, а тут влаштувався охоронцем в Міськводоканалі. Звичайно, робота для нього абсолютно невідповідна, але він стверджував, що вона йому подобається, а головне - графік дозволяв нам багато часу проводити разом. Офіційного обідньої перерви у нього немає, тому він не приїжджає додому, а обідає в кафе, прямо навпроти Міськводоканалу. Зараз він попрямував туди.

- Андрій, - окликнув я, він обернувся, а я кинулася йому назустріч.

Світлі, коротко стрижене волосся, виразні риси обличчя, темні окуляри. Здавалося, обличчя його висічено з граніту, враження посилював високий зріст і складання боксера-важкоатлета (Андрій справді займався боксом, правда, досить давно, він навіть виграв якийсь першість. Шкода, що все його призи загубилися з тим контейнером). Андрій посміхнувся, побачивши мене, зняв окуляри, і обличчя його миттєво змінилося: яскраво-сині очі дивилися на мене з ніжністю.

Кінець ознайомчого уривка

СПОДОБАЛАСЯ КНИГА?