1. 90 років від дня прем'єри п'єси Метерлінка
2. Михайло РОЩИН
3. * * *

Ю білів феєрії Метерлінка вписується в віковий ювілей Художнього театру на манер матрьошки, без зазору.
Між тим зазор величезний: десять найважливіших і, можливо, кращих років історії МХАТу. Здавалося б, що тут такого: відомий автор (незабаром - Нобелівський лауреат) передав знаменитому режисерові (вже корифея в Старому і Новому світі) право на «світову прем'єру» нової драми. Ну казочка ... ну модний символізм ... Однак ж таки не здуру-сп'яну схопив за хвіст цю саму птицю людина, про яку нащадки точно пам'ятають лише те, що він - про що ні скажи йому, що ні покажи - насунути пенсне по самі вуха, надуется - і хрясь кулаком по столу:

90 років від дня прем'єри п'єси Метерлінка

+1898 ... 1908 ... 1998 ...

"НЕ ВІРЮ!"

У цьому «НЕ ВІРЮ!» І поміщений секрет Полішинеля Сергійовича і його Синього Птаха.

Домігшись вже в «Царі Федора Івановича», з якого почався МХАТ, оглушливого ефекту відбувається тут і зараз, батько-засновник відразу потім підняв на щит Чехова, мало не щороку ставлячи за п'єсою, мораль кожної з яких окремо і всіх разом зводилася до сентенції не бозна який вигадливою, але лоскоче в носі: «ми відпочинемо ... ми побачимо небо з макове зернятко!» На півдорозі від «Царя Федора» до феєрії Метерлінка - постмодерністське «На дні» (1902), яка приголомшила публіку не босяцький реаліями , але загальним з нею гострим переживанням кінця століття - будт кінця світу. Ще одна «нотабене» - «Брати Карамазови», в розпал барикад і дебатів про люб'язно конституції поворот очі глядача зіницями всередину. І нарешті, «Ми довгою вервечкою йдемо за Синім птахом» - гімн демократичної молоді, аж ніяк не вистачає за древо і сокири при вигляді поганців у вікнах будинку навпроти, але безтурботно щебечущей:

- Ах, які ж вони гарні! ..

- І вони сміються, сміються! ..

- А малюки танцюють! ..

- Давай і ми з тобою танцювати! ..

Ось тобі, бабуся, і прогресивний театр ... Ось тобі і рупор передових ідей ...

«Не віримо! У житті так не буває! »-« Та як же не буває, панове, коли воно - подивіться - є! »

Коло замкнулося: ми повернулися до горезвісного «НЕ ВІРЮ!».

Естетика МХАТу - не те, що нам весь вік вселяли: чи не гіперреалізм, але віртуальна реальність. І Костянтин Полішінелевіч - НЕ терапевт або хірург, тим більше не Вівісектор, але геніальний гіпнотизер. Враження бачили його постановки можна звести, по суті, до віршів Беранже - тим, що декламує, стоячи на весь зріст на дні, Актор:

Честь безумцю, який навіє

Людству сон золотий! ..

Честь безумцю! Відкрившись «Царем Федором» (всього-то через чотири роки після сходження царя Миколи), МХАТ змусив глядача повірити, що керівник держави - дуже навіть людина, і людина слабка, що заслуговує співчуття і поблажливості. Глядач повірив - але, вийшовши на вулицю, відразу про все, у що вірив, забув. Ціною забуття стали мерзенні карикатури на царя і царицю, пускаються ліберальної пресою бульбашки землі російської, потім град бомб - і підвал Іпатьєва будинку в результаті.

МХАТ змусив російського глядача повірити, що життя, навіть зламана, «без вогника попереду», - все одно безцінна, і ніщо з нею не може зрівнятися. МХАТ змусив повірити, що п'яний бомж не потребує жалю, що в ньому досить лицарства і розуму для захисту своєї гідності без сторонньої допомоги. Глядач і в це повірив, і монолог Сатіна розтягнув на цитати, а потім перетворив в гасла, крейдою по Кумача, - проте забув, що про людину, що звучить гордо, сказав зовсім не письменник М. Горький, але п'яний бомж і на додачу картярський шулер.

У «Синьої птиці», чий шерех крил перекрив істерику в Думі, МХАТ змусив повірити, що між багатим будинком навпроти і холодної халупою - по суті, «ніякої різниці, тільки ти цього не бачиш». Діти, в це повірили в 1908-м, десять років потому пішли не дружною довгою вервечкою казна-куди і навіщо, а стінкою на стінку, і поганим пророцтвом обернулися слова Метерлінка про миттєве перетворення блакитного оперення птиці-мрії, птиці-щастя в криваво-червоне і попелясто-чорне місиво.

І був ще принаймні один спектакль-обманка МХАТу, на якому глядачі-переможці заворожено дивилися на переможених ними ворогів - як дивляться лише в театрі на щось недосяжне, прекрасне, безсмертне, - дивилися і розуміли, що цих самих Турбіних вони власними руками винищили під корінь, а кого куля не наздогнала, той пішов на чужину, безповоротно ... і розуміли, і не вірили своїм очам, і вірили: справжнє життя - вона по той, а не по цей бік завіси ...

І багато-багато разів ходив на «Турбіних» малорослий, непоказний, рябий і рудий глядач, сідав на одне і те ж місце в директорської ложі, висиджував від початку до кінця - і ніяк не наважувався зачинити це чудо, а заодно і автора .. . Сон золотий брав верх над безсонням класової битви.

Честь безумцю! «Синій птах» сьогодні, в момент подвійного ювілею, виглядає як коротка історія МХАТу - і разом XX століття. Крізь багатослівний текст прориваються то чеховські, то булгаковські інтонації, а Пес - взагалі гавкає хрипким голосом Сатіна: «Людина - це все! .. В цьому вся істина ... Хай живе Людина! .. Жити і померти заради Людини! ..»

Подорож Тільтіля і Митиль по царствам-державам прочитується сьогодні як довга-довга наше життя в столітті, що не полишає, здається, малої надії на зміни на краще. Тим більше хочеться ВІРИТИ - і тому, що в Царстві блаженств найвищим відзначається Блаженство бігати босоніж по росі, і тому, що, рекрутіруя нових жителів землі в Царстві ще не народжених дітей, Фея байдуже ковзає поглядом по винахідникам еліксирів життя, конструкторам надшвидкісних ракет і Мічурінці , що виводить яблука розміром з диню, - їй (і нам) потрібно дещо суттєвіше:

- Потрібно чесна людина! Хоча б один - в якості надзвичайно рідкісного явища! ..

Віковий суперечка Синьої Птахи з Червоним Півнем в Росії здається програною «всуху»: і цей вік нас нічому не навчив. З іншого боку - поки земля ще крутиться: слабке, так розраду. Стало бути - «по нулях»? Але є і третій погляд на природу речей, погляд Метерлінка і Станіславського: «Треба бути сміливим ... Треба вміти розрізняти те, що не на виду! ..»

А не на виду - очевидне: кожне нове покоління московських мам і тат веде своїх чад в перший раз в театр саме на «Синього птаха». Люди сумують за насиченого кольору небес. Чорнухи, жовтяниці, краснухи і сірятини і в театрі, і в житті - з надлишком. Химера, обманка, сон золотий - корисніше для душі, ніж примітивна перемога добра над злом. Недостовірне - миліше серцю, ніж прямоезжая доріжка до «правди святої». Темряви низьких істин нам дорожче нас підноситься обман. Воістину. Вірую.

Михайло Поздняев

Михайло РОЩИН

«СИНІЙ ПТАХ» 43-ГО РОКУ

З амолет пікірував, він був уже так низько, що розрізнялися не тільки білі на чорному, на крилах і фюзеляжі, хрести, але вилупилася голова, обличчя льотчика в чорному шоломі та окулярах, - чітко і моторошно ... На кого він пікірував? На нас - двох дітей?

Ми з сусідською Надькой Сургучова втекли з магазину, отоварити картки, - між нами бовталася сумка з хлібом, крупою, пляшкою олії ... Може, ця сумка була його метою?

Він був, сволота, гарний в синьому літньому небі: не птах, що не хмара, що не блискавка - розгорнуто-плоский, здоровущій «Фокке-Вульф», який падає, невідворотний, в своєму роді досконалість рук людських.

Ми опинилися в своєму швидкому бігу біля старої шовковиці, що росла на горбочку. Коріння її оголилися, стирчали з землі назовні, утворюючи пещерку. Я, хлопчисько вже досвідчений, смикнув Надьку за руку, потягнув за собою в біліють кореневища, в пахне сирою землею ямку. Не встигли сховатися - рев моторів зірвався в інший регістр, значить, літак завершував маневр, піде зараз на вихід з піке, і в повітрі з'явиться інший звук: виття і свист фугаски. Ми ткнулися особами в літню сиру землю - так пахли «щілини», окопчики, які порпалися в місті на задвірках, на городах - де не було підвалів і притулків. Вибух жахнув зовсім близько. Наші тіла прийняли удар затрясши грунту, посипалися на спини грудки землі і білі південні камінчики. Вилізли. Будинки і магазину, де ми брали продукти, немає. Зі старою шовковиці зірвало крону, залишився лише товстий стовбур з декількома обламаними гілками. Все огортав синій дим. Схопили знову за лямки свою сумку, перевірили пляшку з маслом - ціла, ще раз озирнулися на притулок нас дерево і побігли далі.

Все це і особливо обличчя льотчика в окулярах чітко бачу півстоліття, здається, побачив би його сьогодні - і дізнався.

Війна йшла на спад, але Туапсе, з його морським заводом, нафтосховищами, флотом, бомбили нещадно - хоч вирушай в нову евакуацію (за війну їх було вже дві). Але тут батька викликали в Москву - працювати в міністерстві.

Ми були маленькі провінційні бідні люди - а тут нас чекала окрема квартира в будинку-надбудові, на шостому поверсі, з балконом, з казенної меблями, з набитими на кожному стільці-столі сталевими номерками. Батько - начальник, його відвозив-привозив на персональній машині, горбатої трофейної «беемвешке», шофер Василь Тіхонич. Ще у нас з'явився міністерський пайок: американська ковбаса в довгій сяючою банку з ключиком, яєчний порошок, згущене молоко, халва. А ще - відразу як приїхали - батько сказав: «Дітям - в театр!»

Де і коли ми це чули - театр? У наших Астрахані, Туапсе, Поті? ..

У неділю Василь Тіхонич на «беемвешке» повіз нас в Театр. Мені штани нагладілі, сестричці п'ятирічної на голову бант, мама теж вбралася, напудрени. Взяли з собою нову сусідську дівчину Майку. Проти Надька вона була красуня: оката, губата, святкове - вилита Діна Дурбін.

Колесили по довгому, нескінченного місту, приїхали. Виявилося: Театр - величезний старовинний доміще з драбинами. Потужні двері зі скляних квадратиків, килими - і, хоч ясний день на дворі, скрізь лампи горять, ліхтарі, а в залі люстра. Зал - як вокзал в Новосибірську, де я одного разу загубився. Тільки весь заставлений кріслами. Майка все знає в Театрі, веде нас вперед, сідаємо ...

Що нам покажуть?

Нам показали, як в бідному домі бідні діти сплять в своїх ліжечках. Тільки мама пішла - діти підхоплюються, відкривають віконниці на вікні, дивляться, як у сусідів, через вулицю, в багатому домі, у багатьох дітей прикрашена ялинка, які там у них пиріжки, цукерки, фрукти, тістечка з кремом.

- Коли я була маленькою, я якось раз їла тістечко ...

- Я теж. Це смачніше, ніж хліб, але тільки тістечок багато не дають ...

- А чому вони ще не їдять? ..

- Тому що вони не голодні ...

Боже, боже, як нам із сестричкою все це знайомо! Я, хлопчисько вже досвідчений, теж знаю, що, лягаючи спати, треба дочекатися Феї, - і з її приходом оживуть і Вогонь, і Вода, і Хліб, і Собака з Кішкою запросто почнуть розмовляти з тобою. Моя душа завмирала від того, що це було так схоже на нашу бідну життя - і зовсім не схоже, бо цей самий Театр вів мене далі снів і мрій, ще кудись далеко-далеко ... Та хіба мене одного!

Коли Тільтіль і Митиль потрапили до палацу Королеви Ночі, весь зал завмер, закректав від страху, наповнився схлипами і попискування і став кидати на підлогу номерки ... Ні, я не боявся, я теж, як Тільтіль, міг би сміливо відчинити всі двері у палаці, за якими сховалися і звідки виходять на ходулях, в довгих шатах, жахи і страхи, - що мені вони, коли я надивився за війну дечого поужаснее! .. - але як все цікаво, як цікаво, ай да Театр !. .

Боже, боже, думаю я тепер, скільки ж поколінь гімназистів і гімназисток, школярів, жовтенят і піонерів з мамами-татами, вчительками, тіточками, сусідами і приїжджають в Москву родичами і друзями пройшли довгою вервечкою за «Синім птахом», завмирали при вигляді Феї , сміялися, коли сопів Хліб, кректали побачивши жахів на ходулях, вражено вщухали, потрапляючи в гості до померлих дідуся і бабусі ... у мене не було ні дідуся, ні бабусі, але я вірив, що все саме так: вони живі, поки ми пам'ятаємо їх і думаємо про них. І як мені хотілося опинитися на місці Тільтіля і Митиль, щоб побувати там, де мої дідусь і бабуся, відчути радість зустрічі з ними по-справжньому! Уява моє з'єдналося з уявою тих, хто придумав і показав мені «Синього птаха», - здається, я сам міг би вибігти на сцену і прийняти в цій феєрії участь, хоча дивився її в перший раз і взагалі був вперше в Театрі.

Романтичний і сентиментальний Метерлінк і настільки ж романтичний і сентиментальний Станіславський добре знали, що так само, як в кожному дорослому жива душа дитини, так і в кожній дитячій душі закодована вся доросле життя, з її минулим, сьогоденням і майбутнім, з її прагненням знати: звідки ми взялися, куди йдемо і куди прийдемо, і де вона, ця Синій Птах, подібна Древу Пізнання, плодів якого Бог не велів куштувати Адаму і Єві ...

Чи не проста ця п'єса. Пригадую, одного разу, дивлячись її дорослим, вже з кимось із своїх дітей, засмутився я - тому що збагнув нарешті її чарівний, багатобарвний, але преглубокій і повний відчаю песимізм. Не дано нам зловити живцем, в справжньому оперенні, Синього Птаха - або принаймні все життя повинна піти на мандри за нею по царствам мрій і спогадів.

Звичайно, я був вразливий і захоплений хлопчик, з хорошою пам'яттю ... проте сьогодні замислююся ось про що. Невже могла та, 1943 року народження, бідна «Синій птах» у МХАТі залишитися в мені назавжди, як, мабуть, жоден з вистав, побачених після?

Невже вона могла вплинути на всю мою подальшу життя? Виходить, могла. У всякому разі, в одній з моїх перших п'єс «Веселка взимку» дівчинка прикладала взимку до дерев долоньку, щоб вони не замерзли, і приносила з вулиці в будинок камені, щоб вони відігрілися. У тій п'єсі були ще говорять Кінь і Собака, добрі, близькі і зрозумілі дітям речі і погано розуміють дітей дорослі.

Гукнулося? Відгукнулося? Ну да, так і передається. Якщо діти дуже чекають дива. А дорослі говорять про нього всерйоз.

Народний артист СРСР Олексій БАТАЛОВ:

- Е той спектакль я знав з дитинства. По-перше, тому що дитинство моє пройшло у дворі МХАТу, ми там жили. Мені ці персонажі років з чотирьох-п'яти знайомі, ми в них грали. По-друге, нічого дитячого, крім «Синього птаха», я в своєму житті не бачив.

Вводився я в «Синього птаха» на початку 50-х років, ще студентом, я був серед «чорних людей». Через цих «чорних людей» пройшли всі покоління акторів МХАТу.

Цей спектакль має неймовірну театральну історію, неймовірну за тривалістю життя. Він був і залишається школою зовсім особливого розуміння МХАТу, він зовсім не схожий на банальні поняття всіх, хто уявляє собі на сцені Горького, Чехова, Толстого. Господи, навіщо я говорю такі складні речі? Насправді все набагато простіше і в той же час загадковіше, чарівні.

Для нас, студентів, в ньому брали участь, він в основному асоціювався з картиною «Ніч»: в абсолютній темряві по сцені літали духи, а ми, носії цих духів, в чорних спеціальних костюмах, дивилися в зал для глядачів. До речі, ця ситуація була ідеальною для розіграшів. Розігрували всіх, і мене в тому числі. Наприклад, змушували грати те, що абсолютно не видно в залі для глядачів. Це було чисте знущання старших виконавців.

Але найголовніше, у тих, хто коли-небудь працював в «Синьої птиці», на все життя залишається в вухах символ вистави - чудова музика. Я не буду називати прізвища акторів, які брали участь у цій виставі, вони так часто змінювалися, але можу назвати одне, на мій погляд, найголовніше ім'я - композитор Сац. Оркестр був непомітний глядачеві, як правило, він перебував десь у кутку або під сценою - але завжди звучала жива прекрасна музика, яка стала своєрідним позивним для тих, хто пройшов школу МХАТівській «Синього птаха». Цей спектакль викриває балаканину про необхідність правдоподібності на сцені - там діють душа Хліба, душа Молока, душа Вогню ... «Синій птах» - мій найулюбленіший, найщасливіший і самий пам'ятний спектакль в життя.

Сопливо вийшло, але це правда.

Записала Ольга Лунькова

* * *

Народний артист РФ Костянтин Градополов:

Т очного кількості вистав, зіграних за дев'яносто років, ніхто не знає, тому що після жовтневого перевороту були розгромлені архіви Художнього театру. Хоча я можу поручитися, що «Синій птах» була показана глядачам не менше 4,5 тисячі разів. І шкода, що спектакль з серйозною, високодуховному постановки перетворився сьогодні в ядренее п'єсу ТЮГу. Творчий альянс Станіславського з Метерлінком припускав інше рішення.

До речі, в їх знайомстві є кумедний епізод. Костянтин Сергійович пріїхав до Бельгії на запрошення драматурга. Добрався поїздом до якогось визначеного місця, звідки його повинен був забрати шофер і доставити в замок Метерлінка. Тут потрібно зробити застереження. Станіславський страшно боявся автомобілів. У Леонтіївський провулок за ним завжди надсилали візника, і тільки в 30-і роки він погодився на автомобіль «М-1». А там, в Бельгії, його зустрів водій, з вигляду професіонал - в шкіряних штанях, шкірянці, кепі, чорних окулярах, та ще й у відкритому автомобілі. Серце Станіславського стислося. Але він сів в машину, і вони помчали по дорозі з дикою швидкістю. Костянтин Сергійович «очуняв» тільки під час короткої зупинки. Поплескав водія по плечу і поцікавився: «Водій, чи скоро я побачу пана Метерлінка?» «Та я і є пан Метерлінк».

Що в спектаклі з самого початку було його гордістю - це чудова музика Іллі Саца. Таких композиторів - відданих театру і глибоко розуміють його, вже немає. Пам'ятайте, в першій картині «Синього птаха» на сцені з'являються то Вогонь, то Цукор, то Вода починає текти з крана. Так ось, одного разу Сац приніс Станіславському музику Води. Сів за рояль і став її награвати. Тут Костянтин Сергійович зауважив, що на вулиці йде дощ. «Ілля, ходімо на дах, послухаємо, як він стукає!» І два цих дорослих людини, два вже досить заслужені майстри помчали на дах і мокли під дощем. Таке їх охопило наснагу. Та й Бог його знає, що це було, але все одно - прекрасно.

Тепер «Синій птах» - єдиний спектакль Станіславського в репертуарі МХАТу. І кожні суботу та неділю він йде з аншлагами. Тому що завжди буде жити в людській свідомості мрія про щастя, яке необхідно знайти, відчути в руках. Але це можуть бути тільки руки дитини - чисті, чисті.

Записала Анастасія Аскоченського

На світлині:

• «Синій птах» - 98. Митиль - Е. Івасишина, Тільтіль - Л. Мартинова, Молоко - Н. Моргунова, Хліб - П. Винник, Фея - Н. Саруханова.
• Сцена з вистави: Митиль - В. Н. Морес, Фея - Л.М.Коренева, Тільтіль - В. Д. Бендина, 1924 р
• Вогонь - П. Л. Людвіг, 1936 - 1937 рр.
• Кот - А. Н. Грибов, 1928 р
• Пес - А. В. Жильцов, 1924 р
• Свиня - Н. Г. Александров, 1908 р
• Митиль і Тільтіль - А. Г. Коонен і С. В. Халютіна, 1908 р
• Вода - Л.М.Коренева, 1908 р
• Митиль - Е. Івасишина, Тільтіль - Л. Мартинова.

Фото А. Степанова, з музею МХАТу (репр. В. Смолякова)