1. Олександра Верещетіна: дитячий клуб, журнал "Шалтай-базікай", переїхала в Англію сім років тому
2. Валерія Симонова: дієтологія, фотостудія, онлайн-школа правильного харчування, переїхала в Англію 14...
3. Софія Аббот: власна галерея, переїхала в Лондон два роки тому
4. Дар'я Сахно: входить в топ-10 російськомовних фахівців до 40 років в області арбітражу, переїхала в...
5. Світлана Водолазська: організовує дитячі табори, дає уроки по Skype, переїхала в Англію 3 роки тому
6. Айгуль Омарова: здала на права, ходить на курси англійської, продає вироби з бісеру, переїхала дев'ять...

Для тих, хто переїжджає в іншу країну через роботу партнера, недавно придумали окреме слово - "спуглер". Неологізм 'spoogler' позначає "дружину / чоловіка співробітника Google", через те, що серед тих, хто знаходить роботу за кордоном, багато IT- фахівців. Спуглером може стати і чоловік, проте здебільшого це жінки. І їм зазвичай доводиться найважче.

Поки чоловік швидко асимілюється за рахунок нової роботи, спілкування з колегами, корпоративних курсів англійської, в родині потрібно вирішувати побутові питання, водити дітей до школи і на додаткові заняття і по можливості не зійти з розуму. Відчуття, що живеш не своїм життям, самотність, відсутність друзів, роботи і мови - спуглерам дійсно доводиться дуже важко. Але є і ті, хто почав як спуглер, а закінчив як "супергерл".

Ми вибрали шість історій жінок, які переїхали в різний час і знайшли себе заново. Або рухаються до цього.

Олександра Верещетіна: дитячий клуб, журнал "Шалтай-базікай", переїхала в Англію сім років тому

Ми переїхали до Англії восени 2011 року. Чоловік закінчив Російську економічну школу і його відразу запросили працювати в Morgan Stanley. До переїзду жили в Москві, я працювала старшим юристом в групі компаній, виступала в судах, вела кілька великих проектів. І тут переїзд. Питання слідувати або не слідувати за чоловіком не виникало.

Ми, до речі, любимо жартувати, що я дружина декабриста по життю, вся моя географічна біографія - це історія переїздів за чоловіком.

Ми, до речі, любимо жартувати, що я дружина декабриста по життю, вся моя географічна біографія - це історія переїздів за чоловіком. Спочатку з Іркутська в Новосибірськ, де майбутній чоловік вчинив на фізфак, потім з Новосибірська в Москву, коли він після закінчення НГУ надійшов в Російську економічну школу. Після переїзду було важко психологічно прийняти своє становище ледарки. Перші пару років працювала віддалено юристом в Росії, але це було не зовсім те, до чого я звикла. Хотілося працювати по-справжньому. Щоб пишатися собою. Але з російським дипломом, та ще й не міжнародника, здавалося неможливим влаштуватися за фахом, а міняти кар'єрну парадигму я була не готова.

Потім раптом одночасно пролунали три знаменні події. Ми жартували, що всі мої листи дідові Морозу за минулі роки раптом дійшли одночасно. І він щедро виконав всі мої бажання: мене запросили працювати в російсько-англійську компанію, вступила до університету отримувати базове місцеве юридичну освіту (Graduate Diploma Law) і зрозуміла, що чекаю дитину.

Оскільки характер професії чоловіка на увазі ненормований робочий графік незалежно від країни проживання, було зрозуміло, що дитина - це моя відповідальність. З посильною допомогою чоловіка, природно, він у нас дуже залучений тато. Так що це були ті початкові "ввідні дані" на основі яких ми планували дитину. Тому відповідальність не лякала, а, навпаки, радувала.

Я помітила, що я більш успішно функціоную в умовах багатозадачності, і чим різнопланові завдання, тим краще.

Після двох років затишшя моє життя, нарешті, увійшла в звичний мені ритм, коли потрібно було поєднувати вагітне пузо, роботу і навчання. Тільки довелося розбити навчання на два роки і перенести сесію, тому що вона збігалася з датою пологів. І то, один іспит з трьох перенесених я здала, коли синові було всього 2 місяці. Я помітила, що я більш успішно функціоную в умовах багатозадачності, і чим різнопланові завдання, тим краще.

Диплом отриманий, юридична робота продовжилася, а я вийшла з декрету, коли синові було три місяці, але працювала з дому. У цей момент одна моя знайома запропонувала об'єднати зусилля і створити російський дитячий клуб з музичними розвиваючими заняттями. Так з'явився Any Beny Club, який успішно працює вже майже 3 роки. Поступово мене проект захопив настільки, що я закінчила профільні курси по арт-терапії, розвитку мовлення у дітей та особливостям розвитку мови билингв. Це дозволило вивести наші заняття на новий рівень. Ми виросли від творчої батьківської ініціативи до професійних занять з проробленою авторською програмою для трьох вікових груп від 6 місяців до 6 років.

Визначення «відбулася» має на увазі завершеність, я ж сподіваюся, що у мене все тільки починається.

А з початку цього року я посилено працюю над своїм новим проектом - російськомовним журналом «Дурниця». Він адресований дітям від 2 до 6 років, що живуть в Англії, і їх батькам.

Питання про те, чи відбулася я, для мене складний. Мені безумовно подобається моя сьогоднішня життя. І те, що я роблю, і те, що у мене виходить. Але визначення «що відбулася» має на увазі завершеність, я ж сподіваюся, що у мене все тільки починається.

Валерія Симонова: дієтологія, фотостудія, онлайн-школа правильного харчування, переїхала в Англію 14 років тому

Я приїхала в Англію з чоловіком 14 років тому. До переїзду працювала лікарем-кардіологом в престижній клініці. І там зустріла майбутнього чоловіка. Він умовив мене переїхати до нього в Англію. Ми з одного міста, і тоді була надія, що ми повернемося до Росії, але так склалося, що ми залишилися тут. Майже відразу я знайшла роботу, народила першу дочку.

До заміжжя я працювала по 25 годин на добу, тому перебувати без діла не могла. Так, не приховую, було дуже сумно залишити улюблену кардіологію. Але я вирішила скористатися ситуацією і дати новий старт того, що хотіла спробувати, але не стала б цього робити в минулому житті. Я вступила до університету на один з найпрестижніших курсів по дієтологи MSc in Nutritional Medicine. З перервою на другий декрет з відзнакою закінчила курс і в 2013 почала консультувати приватних клієнтів.

Я вирішила скористатися ситуацією і дати новий старт того, що хотіла спробувати, але не стала б цього робити в минулому житті.

А за рік до цього я відкрила свою власну фотостудію. Професійна фотографія приваблювала мене завжди. У студентські роки я навіть трохи підробляла моделлю, але уявити собі, що буду знімати, не могла навіть в самих райдужних мріях. Потім у нас з'явився третій малюк, знову була перерва в бізнесі на два роки. Помічників ніколи не було, але сім'я - це команда, підтримка і опора. Немає межі досконалості. Зараз я працюю над створенням онлайн школи правильного харчування для будь-якого віку.

Софія Аббот: власна галерея, переїхала в Лондон два роки тому

Ми переїхали 3 вересня 2016 року. А четвертого числа діти пішли в нову школу. Я дуже не хотіла переїжджати. У Москві у мене залишилася робота доцента МГУ, фріланс в журналістиці, нова, щойно відремонтована квартира на Тверському бульварі з роялем у вітальні і батьковим картинами. В Лондон ми приїхали в квартиру з голими стінами, меблі повинна була приїхати пізніше.

Я настільки пручалася переїзду, що не взяла з собою навіть особистих речей, у мене був маленький синій чемодан, але і його втратили в Heathrow.

Я настільки пручалася переїзду, що не взяла з собою навіть особистих речей, у мене був маленький синій чемодан, але і його втратили в Heathrow. Перший ранок я не забуду ніколи. Чоловік купив кухонне начиння, а я зварила гречку. Ложки він не купив. І сонні діти намагалися є її вилками, намагаючись швидко донести до рота. Спали вчотирьох на двох матрацах на підлозі.

Перші два місяці я прокидалася в сльозах, не могла нічого з собою вдіяти. Самотність, повна розгубленість і відсутність видимих ​​цілей, завдань. У мене завжди був зворотний квиток до Москви, де у мене залишилася мама і собаки, яких виявилося заборонено мати в нашому pet-free будівлі.

Мене покликали на батьківські збори в школі зі словами: "it would be very nice if it's convenient for you to participate in a morning coffee with parents at 8.00 am". Звичайно, я не прийшла. А це, виявилося, було важливо.

Англійська у мене прекрасний, я вчилася в США і переводила американську поезію. Я працювала і друкувалася в Moscow Times і The Exile в Москві, але тут це допомагало мало. Я не розуміла половини того, що від мене хочуть, я розуміла слова, але не розуміла підтекстів і форм ввічливості. Наприклад, коли мене покликали на батьківські збори в школі зі словами: "it would be very nice if it's convenient for you to participate in a morning coffee with parents at 8.00am", звичайно, я не прийшла. А це, виявилося, було важливо. Загалом якось так пройшли мої перші шість місяців в Лондоні.

Потім мені так це набридло, ось ця ось руйнівна форма існування. І я вирішила витягувати себе з болота. Випадково побачила, що є заняття акторською майстерністю для дорослих, а я завжди про це мріяла, але соромилася в цьому зізнатися. А тут, в Лондоні, мене ніхто не знає, було якесь відчуття, що це все начебто навмисно. Як "what happens in Vegas stays in Vegas". Проходила туди до кілька місяців і трохи прийшла до тями.

Я створила для себе сенс життя в Лондоні, вибивши себе із зони комфорту повністю.

Однією з основних причин для смутку був той факт, що в Лондоні я не можу створити для дітей ту атмосферу і той коло спілкування, який був у них в Москві. Коли я росла в сім'ї художників, мені пощастило жити і вирости серед приголомшливих людей, великих художників, академіків, журналістів-міжнародників, акторів, музикантів. Я пам'ятаю, як в п'ять років мене підвели до чоловіка і сказали: «Запам'ятай, дитинко, це великий Альфред Шнітке». І дитинко запам'ятала. А мої діти цього були позбавлені. І вирішила: хто, якщо не я. Я повинна відтворити цю атмосферу для своїх дітей, для себе, для всіх, кому цього не вистачає.

І вирішила хто, якщо не я. Я повинна відтворити таку атмосферу для своїх дітей, для себе, для всіх, кому цього не вистачає.

У березні я зняла приміщення в Челсі, зробила там ремонт. І 28 червня планую відкривати галерею сучасного мистецтва SAAS (Sofya Abbott Art Space). Привезу приголомшливого художника Валу Чтака, який тільки що відкрив персональну виставку в Третьяковській галереї. Завдяки цьому проекту я створила для себе сенс життя в Лондоні, вибивши себе із зони комфорту повністю. Для мене це виклик самій собі. Багато мені кажуть, що це безумство, але мені це безумство необхідно, щоб не зійти з розуму і щоб у мене і моїх дітей був один культурний код.

Дар'я Сахно: входить в топ-10 російськомовних фахівців до 40 років в області арбітражу, переїхала в Лондон 4 роки тому

Я переїхала на початку серпня 2014 року, тобто вже майже чотири роки тому. До переїзду працювала юристом в практиці вирішення спорів в московському офісі великої британської юридичної фірми. Рішення ми з чоловіком взяли дуже швидко і навіть не особливо його обговорювали.

Мій чоловік (він академік) на той момент мав успішну роботу в Лондоні в UCL і не жив в Росії з 1993-го року. Тому варіант, що він переїде до мене в Москву, у нас не розглядалося. До моменту прийняття рішення про мій переїзд ми вже півтора року жили в стосунках на відстані. І для мене було складніше залишатися в цих умовах і бачити чоловіка раз в місяць на вихідних, ніж кинути все і просто бути разом з коханою людиною, прокидатися разом з ним щоранку, а не 3-4 ранку в місяць.

Мені здається, що на той момент я ще не розуміла, як складно мені буде: нова країна, нове життя, новонароджена дочка, відсутність звичних друзів і людей поруч, які були б готові допомогти і підтримати в будь-яку хвилину.

Коли я переїхала, то була на восьмому місяці вагітності, 33 тижні. Пам'ятаю, що мене тоді тільки "Аерофлот" і брався перевозити на такому терміні з довідкою від лікаря.

Мені здається, що на той момент я ще не розуміла, як складно мені буде. Нова країна, нове життя, новонароджена дочка, відсутність звичних друзів і людей поруч, які були б готові допомогти і підтримати в будь-яку хвилину.

Незвичним, напевно, тільки був підхід NHS до вагітності та пологах, оскільки майже всю вагітність до цього я спостерігалася у приватного лікаря в Москві.

В принципі, в питанні виховання доньки нам з чоловіком тільки цього найбільше і не вистачає. Незважаючи на наявність друзів у Лондоні, бабусь і дідусів ми позбавлені. І немає можливості просто на дві години на вихідні закинути до них дитину, а самим піти в кафе або кіно. Тому ми знаходимося в постійному стані цілковитої концентрації. У нашій дочки є тільки ми в Лондоні. В іншому ж я звикла до всього дуже швидко. Незвичним, напевно, тільки був підхід NHS до вагітності та пологах, оскільки майже всю вагітність до цього я спостерігалася у приватного лікаря в Москві.

У мене ніколи навіть не було думки, що я не буду працювати. І я чудово розуміла, які труднощі мене чекають.

У мене ніколи навіть не було думки, що я не буду працювати. І я чудово розуміла, які труднощі мене чекають. Я знала, що мені треба буде повністю перекваліфікуватися і отримати ступінь в англійському праві. Незважаючи на те, що у мене вже була ступінь і в російському, і в міжнародному. Тому я почала перший курс GDL для того, щоб стати англійським юристом, коли доньці було лише три місяці.

Спочатку я носила рожеві окуляри і я наївно вважала, що закінчу цей курс з десяти предметів за рік. Але вже через кілька місяців без нянь і дитячого садка я зрозуміла, що це нереально, і перевелася на part-time. Процес цей затягнувся на два з половиною роки.

Аналогічним чином я ніколи не думала про те, що буду займатися чим-небудь крім права. Це те, чим я жила, що я любила з 14-15 років. У що я вкладала весь свій час і сили. Тому просто так відмовитися від справи свого життя я не могла.

У мене була неоціненна підтримка з боку чоловіка. Коли у мене були думки, щоб все кинути і просто сидіти вдома з дитиною, він буквально тряс мене за плечі і говорив, щоб я не здавалася. Він допоміг мені здати GDL, займався донькою поки я готувалася до іспитів, проганяв зі мною кейси та юридичні концепції, хоча сам він не юрист і не дуже їх розумів, готував до інтерв'ю на першій роботі. До речі, його я проходила через два з половиною тижні після пологів. Слава богу, що воно було по телефону і юрист, яка мене проводити співбесіду, не бачила моїх кіл під очима.

Мене, звичайно, зрідка відвідують думки про те, що в Москві я була б вже на вищій позиції, ніж я зараз. Але я прекрасно розумію, що в Москві у мене не було б моєї сім'ї.

У 2016 році Російська арбітражна асоціація включила мене в топ-10 російськомовних фахівців до 40 років в області арбітражу. Після цього я перейшла в інше місце. Рішення я теж брала разом з чоловіком. Це був його рада - спробувати використовувати той факт, що я була практикуючим і досить успішним юристом в Росії. Тому я перейшла в фірму, яка спеціалізується в тому числі на представленні інтересів російських клієнтів в англійських судах та англійською арбітражі. І це було, напевно, одним з найбільш правильних рішень в моїй кар'єрі!

А зараз мені здається, що я знайшла той баланс, який так часто шукають, і так рідко знаходять юристи, - баланс роботи та особистого життя.

Мене, звичайно, зрідка відвідують думки про те, що в Москві я була б вже на вищій позиції, ніж зараз. Але я прекрасно розумію, що там у мене не було б моєї сім'ї: мого чоловіка і нашої дочки. А зараз мені здається, що я знайшла той баланс, який так часто шукають, і так рідко знаходять юристи, - баланс роботи та особистого життя. Мені здається, що це той самий успіх, до якого я йшла все своє свідоме життя.

У мене є абсолютно нескромно бажання своїм прикладом показувати молодим дівчатам і дівчаткам, що можна не тільки бути успішною жінкою-юристом, а й хорошою мамою і люблячою дружиною. Це складно, але можливо.

Світлана Водолазська: організовує дитячі табори, дає уроки по Skype, переїхала в Англію 3 роки тому

Я працювала фінансовим директором в маленькому медичному центрі. Була успішна і всім задоволена. Ми з чоловіком переїхали 3 роки тому з Москви. На той момент дітям було 11, 10 і 2,5 року, а старший син залишився в Москві вчитися. Ми добре знали, чому і для чого хочемо поїхати, і це рішення приймали разом.

Перший рік я сиділа вдома, вчила дітей, отримувала права, займалася їх адаптацією. Сталося так, що молодший не зміг піти в сад, були істерики і величезний стрес. Ще півроку я виводила його з цього стану і попутно вчила мову.

Ми добре знали, чому і для чого хочемо поїхати, і це рішення приймали разом.

Я завжди любила займатися з дітьми, пояснювати незрозуміле, показувати гарне. Раніше це були власні діти і діти друзів, потім я зрозуміла, як можна вчити по Skype. Придумала програму з математики та програмування. Також займаюся організацією дитячо-батьківських навчальних таборів. Ось так і перекваліфікувалася. Вважаю себе успішною і щасливою. У плані відкриття Creative Thinking Online School.

Айгуль Омарова: здала на права, ходить на курси англійської, продає вироби з бісеру, переїхала дев'ять місяців назад

Ми переїхали з чоловіком всього дев'ять місяців тому. Він отримав хорошу пропозицію по роботі. За три місяці до переїзду в Англію я народила молодшу дочку. Зараз їй виповнився рік. У нас п'ятеро дітей, з нами в Англії знаходиться четверо.

Іноді накриває туга. Іноді мені здається, що живу не своє життя, а життя чоловіка і дітей. Але я розумію, що це тимчасовий стан.

Чи складно Було мені? Так, Безумовно. В Астані я була активним волонтером, ходила на майстер-класи з виготовлення виробів з бісеру і сутажу, продавала їх. Тут же моє життя сповільнилася. При чому дуже сильно. Це мене пригнічує. Щоб якось адаптуватися, пішла на мовні курси. Нещодавно він підштовхнув мене отримати місцеві права. Було нелегко, тому що англійська у мене не дуже хороший. Але я зробила це! Хоч і не з першого разу здала теорію, але здала. Це мене окрилило!

Трохи терпіння, сил і підтримки рідних, можна багато чого вирішити і на багато зважитися.

У планах віддати дитину в садок і самої знайти роботу. Вже дізналася про місцеві ярмарках, де можна продавати свої вироби з бісеру. Іноді накриває туга. Іноді мені здається, що живу не своє життя, а життя чоловіка і дітей. Але я розумію, що це тимчасовий стан. За чоловіком я переїжджаю вже не в перший раз. Мені здається, що адаптація - це дуже складний період, який не всі можуть витримати. Трохи терпіння, сил і підтримки рідних, можна багато чого вирішити і на багато зважитися. Найбільше мене дратує побут. Тому що до переїзду я була розпещена помічницею по дому, а тут доводиться все робити самій.

Більше статей - у нас в Телеграма: t.me/zimamagazine