Актриса Елеонора Шашкова ( «дружина Ісаєва - Штірліца») починала свою кар'єру у відділі розвідки прикордонних на острові Кунашир і особисто брала участь в допиті одного з найрезультативніших японських шпигунів

У ролі Ханумі на своєму творчому вечорі в честь 75-річчя. 2012

Хтось із колег влучно сказав про неї: «Я знаю сотні випадків, коли актори після зіграної ролі на ранок прокидалися знаменитими. Але, мабуть, не знаю більше жодного, коли таку популярність приносила епізодична роль без слів ». І дійсно, Елеонора Шашкова на сцені рідного театру ім. Вахтангова створила галерею прекрасних жіночих образів - грала Машу в «Живому трупі» Толстого і Олександру в «Ідіоті» Достоєвського, блищала в п'єсах Пушкіна, Островського, Мольєра, Едуардо де Філіппо. А всенародно прославилася як «дружина полковника Ісаєва - Штірліца».

У Елеонори Петрівни взагалі багато в чому унікальна доля: їй вдалося зіграти дружин розвідників в найзнаменитіших радянських шпигунських фільмах. Причому це почалося з першої ж великої ролі, з «Помилки резидента», де її героїня - обраниця перевербованого західного агента Михайла Тульева. Далі в цьому списку - «Доля резидента», «Сімнадцять миттєвостей весни» і «Повернення резидента». Епохальні фільми, що бере за душу, пронизлива акторська гра Елеонори Шашковій. Саме тому і в СЗР, і ГРУ досі вважають її роботу еталонним втіленням на екрані «нелегкій долі дружини розвідника, з гідністю перенесла тяготи, розлуку з чоловіком в ім'я любові до Батьківщини». Недарма в 2016 році їй була вручена не зовсім акторська нагорода - орден «Честь і слава Великої Росії».

І це все при тому, що життя у актриси складалася непросто. Яскраво дебютувавши в рідному Театрі Вахтангова, вона в кінці 1980-х потрапила в опалу і 30 років (!) Не отримувала нових ролей. В результаті кіношних (і не тільки кіношних) інтриг була загублена кар'єра її чоловіка - режисера Валентина Селіванова, який зняв дивовижний дитячий фантастичний фільм «Велика космічна подорож». Але театр не кинула, з чоловіком була до його останнього дня. Чи не підсиджувала колег, не билася за ролі, навіть в самі депресивні часи зберігала оптимізм. Робила все, що могла: грала в епізодах, виступала на концертах, не відмовлялася навіть від крихітних ролей в кіно. Чекала цієї роботи. І дочекалася. 23 грудня (саме до 80-річного ювілею Елеонори Шашковій) на сцені Симоновського філії Вахтанговського театру можна побачити прем'єру вистави «Вечір блазнів» з її участю.

... Ми зустрілися незадовго до прем'єри. Від першого ж питання, як їй вдалося пройти такий тернистий шлях і не розчаруватися в професії, Елеонора Петрівна «пішла» елегантно:

- Все-таки я неймовірно щаслива артистка! Хто б мене знав, якби я не знялася в тих же «Сімнадцяти миттєвостях весни»? Не було б «Лінії життя» на ТБ, такого журналістського ажіотажу напередодні ювілеїв. Заслуженим артисткам така увага «не положено». А так мене всі знають. Одна зйомка - і моє життя перевернулося! Виходить, вона мені вдалася.

ШПИГУНСЬКІ ПРИСТРАСТІ Кунашир

- Елеонора Петрівна, ви ніколи нічого не розповідаєте про Батумі - місті, в якому народилися ...

- У Батумі я з'явилася на світ, а через рік ми поїхали. Мій батько - військовий, пройшов усю Велику Вітчизняну, і потім все життя ми моталися з ним по прикордонним гарнізонах. Жили в Тбілісі, Баку. Коли звільнили Кишинів, ми переїхали туди. Потім - до Сімферополя.

- Перші дитячі спогади пов'язані з війною?

- Ну звичайно! Ми з мамою пережили війну в Баку. Мені було чотири роки, коли матуся мене вивела на балкон і ми побачили, як прожектори освітили в небі ворожий літак-розвідник. Його «вивели» далеко-далеко за місто і там підбили. Над Баку не можна було - місто весь на нафти стояв ... Одне з найяскравіших спогадів, як у Кишиневі нас поселили в якомусь звільненому будинку. І батько мені влаштував сюрприз: знизу доверху набив шифоньєр яблуками. Я відкрила дверцята, а звідти посипалися величезні, гарні ... Таких смачних яблук я ніколи в житті не їла! Ще, пам'ятаю, тато привіз з фронту подарунки - від румунського короля. Він в числі високопоставлених офіцерів радянських військ був присутній в Бухаресті при зречення короля Міхая I від престолу. І король подарував йому перський килим, настінні годинники, які завжди висіли потім в моїй дитячій кімнаті і відбивали щопівгодини, і маленький приймач «ТКД». Так що я з ранніх років вже слухала «Голос Америки».

У післявоєнній Молдавії був голод. Ми з сусідськими хлопчаками їли мамалигу, яку заливали червоним вином. Уявляєте, питної води в місті взагалі не було - тільки солона вода в колодязях. У нас вдома на столі завжди стояв графин з молодим білим вином, і навіть ми, діти, його пили замість води, а потім спали цілий день «п'яні». Там всього чотири градуси, а все одно ... І в рукомийник наливали вино - ми їм вмивалися вранці.

- Відомо, що дітей Льва Толстого «виховував» промінь світла з щілини під дверима його кабінету - вони бачили, як батько ночами працював, не шкодуючи себе. Хто займався вашим вихованням?

- Мама, книги ... Мамочка моя була людиною обдарованим. Самоучка - у неї було всього п'ять класів освіти, але вона прекрасно співала, була дуже начитана. Вона багато доклала сил, щоб я дозвільному хитання по двору воліла книжку. Я читала навіть вночі - під ковдрою, з ліхтариком. Мама мені прищепила любов і смак до класики, яку я люблю до цих пір, до опери. Ніколи не забуду, як одного разу вона привезла мене з Сімферополя в Одесу і повела в Одеський оперний театр - на оперу «Євгеній Онєгін». Враження від театру було огромаднейшее - мені здавалося, що всередині він весь із бордового оксамиту і чистого золота. Що цікаво, коли багато-багато років по тому я приїхала на кінофестиваль «Золотий Дюк» і пішла в цей оперний театр з екскурсією, була щиро вражена: «Чому перила сходів і канделябри не золоті?» Мені сказали: «Вони завжди такими були». - «Не може бути!» Тому що в моїй дитячій пам'яті закарбувалося: золото, божественна музика і чудовий спів.

- Батько хотів, щоб ви стали вчителькою, мама бачила вас лікарем ...

- (Сміється.) А я після школи вступила до Кримського сільськогосподарського інституту на факультет виноробства і виноградарства. Всім на зло - в знак протесту! Але провчилася всього півроку. Будівля інституту було в аварійному стані, там стеля і стіни були з черепашника. Одного разу два шматки черепашнику впали мені на голову. Зі струсом мозку я потрапила в лікарню, в інституті мені дали піврічний академічну відпустку. В цей час я остаточно зрозуміла, що мені треба йти в артистки.

- Ось так раптом?

- Чи не раптом - я хотіла цього завжди! З дитинства займалася в драматичних гуртках, співала, вчилася в музичній школі по класу акордеона. Пам'ятаю, дивилася фільми з улюбленими артистами, переживала за героїнь і думала: «А я змогла б теж так зіграти ... А може бути, і краще!» Поки в академічній відпустці була, ми з мамою поїхали в Москву, ходили в театри.

Я дізналася, що є таке училище - імені Щукіна. І загорілася! Найсмішніше, що потім, коли я вже поступила в Щукінське училище і приїхала до Сімферополя на канікули, мені передали такий діалог моїх сімферопольських знайомих: «Не знаєш, куди пропала Елла Шашкова?» - «Знаю. Їй цегла на голову впав, і вона вирішила піти в артистки! »(Сміється.) Але все було не так просто. Коли тато дізнався, що я зібралася до Москви, він порвав квиток і сховав мою взуття. Якраз в цей час його перевели служити на Курильські острови - на острів Кунашир. Він вислав гроші і дав телеграму з вимогою негайно виїжджати туди. Папа був затятим противником мого вступу до театрального.

- Аргумент «класичний» - «несерйозна професія»?

- Природно - бл ... життя! На що я йому сказала: «Я-то бачу, яка у вас у військовому містечку життя». Петро Тодоровський у фільмі «Анкор, ще анкор!» Показав дуже точно життя військових гарнізонів. Один в один - то, що я там бачила. Я послухалася і два з половиною роки провела на далекій заставі, майже в повній ізоляції від цивілізації, адже навігація на Курилах була всього три місяці на рік. Освоїла діловодство, стенографію і працювала в штабі прикордонних військ, у відділі розвідки.

- Ого! Так ви професійна «розвідниця» з юних років. Відразу представляється картина: секретні шифри, таємні операції ...

- Між іншим, багато військові таємниці не знав ніхто, крім мене і мого начальника Аркадія Георгійовича Антонова, адже через мене проходила вся секретна листування. Я навіть підписку давала «про нерозголошення»! А одного разу особисто стенографувала допит дуже великого японського шпигуна - Тайні Акіра, який при затриманні застрелив свого радиста. Про його затримання потім написала газета «Правда». Виявилося, що Акіра 12 разів порушував кордон - збирав секретну інформацію про чисельність наших військ, наявності техніки і озброєння на Кунашир, вважався невловимим. А ось на 13-й попався!

Паралельно я організувала в місцевому клубі художню самодіяльність: сама грала на акордеоні, а величезний хор прикордонної застави з 100 чоловік співав на два голоси. Ми навіть поставили там спектакль «Доля барабанщиці». Проте я в цьому замкнутому просторі задихалася: я ж була там наймолодша, 18-річна панянка, а у мене подруги - 50-річні, які приїхали з материка в пошуках свого жіночого щастя. Вже перечитала всі книги в бібліотеці, ми переглянули всі фільми догори дригом і навіть задом наперед по 100 раз, щоб хоч якось згаяти вечір. Пам'ятаю, дивилася фільм «Сорока-злодійка» з Зінаїдою Кириєнко і відчувала себе такою ж «кріпак актрисою», як її героїня, тому що батько мене весь час «притискав».

- Папа хіба не бачив, що вам без акторства не життя?

- Бачив! Але ... Ні, він ніколи мене не бив, але він мені міг сказати такі хльосткі слова, що я тікала в сльозах. Потім питав: «Хто тебе образив?» - «Ти! Тому що не даєш займатися тим, чим я хочу ». І врешті-решт я не витримала: заявила, що їду вступати до театрального училища. Був сімейний скандал, але мене вже було не втримати. Це був 1959 рік.

У ролі Феї в спектаклі-казці «Попелюшка» (постановка С. Джімбіновой), Театр ім. Вахтангова. +1966

Відкриває еру КОЛЬОРОВОГО ТВ

- У Москву, на сцену ... Звідки зухвалість і одержимість така?

- Я взагалі нічого не боялася з дитинства. Дружила з одними хлопцями - у нас у дворі не було дівчаток. Нарівні грала в усі хлопчачі ігри, тому росла абсолютно безстрашна: я не боялася висоти, не боялася стрибати, пірнати в воду ... До того ж виховувалася на подвиги героїв-комсомольців - Зої Космодем'янської, Гулі Корольової, чия хоробрість і мужність були для багатьох предметом захоплення .

- Як вийшло, що перед іспитом в «Щуку» ви, що називається, «помилилися дверима»?

- Так я не знала, що на першому поверсі Щукінського училища - оперна студія. Прийшла, декорації стоять, хтось щось співає. Кажу самому представницькому чоловікові: «Послухайте мене, будь ласка». Виявилося, це знаменитий оперний співак Сергій Якович Лемешев! Я-то його бачила тільки в «Музичній історії» (і відразу стала його поклонніцей- «лемешісткой»). А тут він уже був у віці, і я його не впізнала. «Добре, - сказав він, - ідіть на сцену. Послухаємо ». Заспівала «Вздовж по Пітерської», він похитав головою: «Це наївно ... Але з вас може вийти непогана драматична актриса. Може, вам треба поверхом вище - там надходять в театральне ». Виявилося, я просто помилилася поверхом. Піднялася на другий поверх і поступила.

- Розкажіть історію, як ви зі своєю однокурсницею Людмилою Чурсиній «проїли» акордеон.

- Акордеон дійсно був унікальний. Папа замовляв його для мене з Німеччини, я не розлучалася з ним ніколи. Грала дуже непогано. Але, вступаючи в театральне, зробила помилку - не сказала викладачам, що володію інструментом. В результаті він довго пролежав на складі і рассохся. Довелося продати, а на виручені 200 рублів ми з Людочкою купили їжі.

- Так важко було?

- Звичайно, важко. Спочатку знімали скромну кімнатку на двох: щоб її оплачувати, вставали о шостій ранку і мили підлоги в аудиторіях. Голодно - ми їли тільки бублики, іноді печеньіце, пили чай і кефір. В училищі в буфеті брали якийсь вінегрет ... В цей час нам допомагали виживати і духовно, і матеріально наш художній керівник Леонід Мойсейович Шихматов і педагог Віра Костянтинівна Львова. Але все одно жили ми весело - мріями, надіями!

- Чи мріяли зніматися в кіно?

- Про що ви говорите?! Наш ректор Борис Євгенович Захава щодня зустрічав нас, студенток, біля входу в училище і вимагав негайно змити туш з вій, лак з нігтів. Ми повинні були бути все вмиті, цнотливі, совісні. Так і було тоді. Було жорстко і щодо кіно - нам категорично заборонялося зніматися. Саме за «кіно» були вигнані з училища Микита Михалков, Таня Самойлова та багато інших майбутні відомі актори. Я тихо-тихо знялася в короткометражному фільмі «Коли козаки плачуть» за мотивами «Донських оповідань» Михайла Шолохова - у Євгена Моргунова. Але там у мене ні слова не було, тільки пару раз мій портрет показали - козачку з зачесаним назад русявим волоссям ... Ні, взагалі я довго «не йшлося» в кіно.

- Папа змирився, що дочка - акторка?

- Мами рано не стало. А тато потім жив в Москві, одружився. Він приходив на мої спектаклі в Театр Вахтангова: «Попелюшка», де я грала Фею, «Конармия» за новелами Бабеля (там я грала Настю), який поставили до 50-річчя Перемоги, його приходив дивитися навіть Георгій Жуков ... І врешті-решт папа сказав: «Я був не правий». Визнав свою помилку! Він пишався, що його дочка в такому театрі працює.

- Пам'ятаєте свій перший відчуття слави?

- У 1967 році був кастинг - вибирали телеведучу, яка б відкривала запуск кольорового мовлення в СРСР. В результаті вибрали мене. Мені спеціально для цього заходу пошили сукню вище колін - тоді міні тільки-тільки входили в моду.

- Сексуальна революція «просочилася» через «залізну завісу»?

- Найсмішніше, що потім на телебачення приходили листи: «Ця актриса хоче всіх радянських чоловіків« підкупити »своїми голими колінами!» (Сміється.) І ось 1 жовтня (запуск був приурочений до 50-річчя Жовтневої революції) ми з нашим великим диктором і телеведучим Ігорем Кириловим вели цей прямий ефір, причому в основному імпровізували - шпаргалок і папірців з текстом у нас не було. Звичайно, свято було всенародний - така подія! Французи привезли і встановили свою Супернова апаратуру. Адже тоді було всього два кольорові телевізори на всю країну: один з величезним плоским екраном стояв на Новому Арбаті, другий - біля Політехнічного інституту. Так там в той момент зібралася вся Москва! В ефірі виступали найвідоміші люди, в тому числі космонавти - їх слава в ті роки була просто «космічна». Олексій Архипович Леонов розповідав про свій вихід у відкритий космос ... А потім на фуршеті ми з ним розговорилися. Раптом Леонов запитує: «Ви де живете?» - «На Арбаті, поряд з Театром Вахтангова». - «Давайте я вас підвезу». Виходимо - у нього машина з відкритим верхом, ЗІС-кабріолет, особистий водій. Під'їжджаємо до театру, і я думаю: «Господи, Боже мій! Хоч би хто-небудь з колег вийшов подивитися - мене везе сам Олексій Леонов. Ось де всесвітня слава, ось де шана! Ех, проїхали повз, але так ніхто не вийшов і піку моєї слави не побачив.

Рубен Симонов, Елеонора Шашкова (в центрі) та Інна Алабина в спектаклі «Вечір блазнів» (постановка Катерини Симонової). 2017

Хрещений батько У КІНО - ГЕОРГІЙ Жженов

- У 2018 році у вас гарна дата - 55 років служіння одному театру. Який час було для вас самим золотим?

- Мабуть, при Євгенії Рубеновіч Симонове. У 1963 році він випустив свій режисерський дипломний спектакль «Вишневий сад», де я грала Раневську. Саме за цю роль при перегляді на худраді я була прийнята в Театр Вахтангова. Розумієте, дівчина, яка приїхала з провінції, без знайомих, без блату ... Але взяли - вважали за потрібне. У той період я дуже багато грала. Наприклад, Мамаєву в спектаклі Олександри Ремізова «На всякого мудреця досить простоти», маркізу Доримену - в комедії «Міщанин-шляхтич» в постановці Володимира Шлезінгера, Олександру в «Ідіоті» в постановці Олександри Ремізова ... Це дуже значні ролі. У «Живому трупі», коли Людмила Максакова захворіла, зіграла Машу. Це був останній спектакль сезону, строковий введення ... Досі зберігаю програму, на якій Рубен Миколайович написав: «Бажаю вам такого ж успіху у всій вашому творчому житті в театрі». І додав усно: «Тільки треба схуднути».

- Хіба ви ...

- О! Я тоді була досить пишненька дівчина. Так я за літо, як говорила чудова Майя Плісецька, «закрила рот» і скинула відразу 20 кілограмів. Була молода, і це було легко. На відкритті нового сезону мене багато не впізнавали. До речі, відразу після цього і в кіно запросили: в 29 років я зіграла Марію - дружину радянського розвідника Тульева в «Помилці резидента».

- Якого блискуче зіграв Георгій Жженов ... Чому ви саме його називаєте своїм хрещеним кіноотцом?

- ВІН мене дуже підтрімав во время проб в Цю картину. Я ж була зовсім недосвідчена як кіноактриса, від хвилювання затиснулася. У театральному училищі нам ставили голосу, вчили доносити текст до глядачів через весь зал, без всяких мікрофончики. І на пробах я також почала говорити свій текст по-театральному - голосно, «чітко». Режисер Веніамін Давидович Дорман, мабуть, хотів уже відправити мене додому. Раптом Жженов сказав: «Веня, дай мені її на 15 хвилин». Прямо на Кіностудії Горького ми пішли в кафешку, сіли за стіл: «Ну розкажи про себе що-небудь». Я стала розповідати ... Він каже: «Ти чуєш себе?» - «Чую». - «А чого ти кричиш? Я теж театральний актор ... Над тобою висить мікрофон, який навіть шепіт чує. Зрозуміла? Пішли ». Один дубль зняли. «Досить». Жженов говорить Дорманн: «Якщо цю актрису не затвердять, я на майданчик не вийду». Повернувся, пішов ... Начебто сказав напівсерйозно-напівжартома, а мене затвердили.

А яка особистість потужна, який актор! Коли йшли зйомки, я думала, що Георгію Степановичу років 45, а виявилося, 58. Пам'ятаю, в 1995-му, коли він зі своєю дружиною Лідочкою і дочкою Юлею був у нас з чоловіком в гостях на Сухаревка, Георгій Степанович запитав: «Елка , прийдеш на мій ювілей? »« Звичайно, - кажу, - така дата - 70-річчя ... »Він сказав:« Дура! Мені 80! »Я швиденько стала відраховувати ... Не повірила - він завжди був в такій формі приголомшливою.

- І при тому, що відбув чималий термін на Колимі - нібито за шпигунство ...

- А ці люди неймовірно загартовані повертаються звідти. Цьому багато прикладів - Тетяна Окуневський, Зоя Федорова, Інокентій Смоктуновський ... Так багато! Вони мають дуже велику силу волі і силу виживання, жагу до життя. Георгій Степанович мені часто розповідав про свою відсидку важку, роботу на лісоповалах, на руді. Коли йому виповнилося 90, вони з дружиною запросили мене в Будинок кіно на ювілей, я прийшла зі своїм онуком Давидом. Там показували третю серію фільму «Георгій Жженов. Російський хрест »- документальної трилогії про його життя. Я дивилася і найбільше побоювалася реакції мого шестирічного онука, адже з екрану звучали міцні нецензурні вирази письменника Віктора Астаф'єва, з яким зустрічався Жженов. А внук після показу сказав: «Бабуся, у тебе є фотографія цієї людини?» - «Є». - «Подаруй мені!» - «Навіщо?» - «Я хочу його запам'ятати на все життя!» Настільки його потрясла особистість Жженов, його воля, міць, терпіння, безстрашність.

- Чому в заключній серії «Резидента» ( «Кінець операції« Резидент ») немає вашої героїні? Погодьтеся, нелогічно ...

- Майже 30 років глядачі задають мені це питання. А причини не мають ніякого відношення до творчості, вони особисті. Якраз в цей момент я зустріла свого майбутнього другого чоловіка - режисера і сценариста Валентина Селіванова. Спалахнуло кохання ...

А клан режисерський на чолі з одним іменитим режисером «повстав»: «Як так? На нас уваги не звернула, а з цим - любов? Яке таке право має Селіванов (він тоді знімав картину «Щоденник Карлоса Еспінол») на цю жінку? »І, звичайно, нам почали мстити - ставили палиці в колеса йому і мені. У тому числі не зняли мене в останній серії. Адже дійсно нелогічно: резидент нарешті повертається на свою батьківщину назавжди. А дружини немає. Моя героїня і в сценарії була, я вже і костюми мірила ... Не запросили, і все.

- Як пояснили?

- Ніяк. А навіщо? Я розуміла все. Повірте, я все підводні камені і вири знаю і в кіно, і в театрі. Просто ніколи нікому нічого не кажу.

- Вашим партнером в серіалі «Тіні зникають опівдні» був Петро Вельямінов. Схожа з Жженов доля: ні за що дев'ять років таборів, Абакан, лісосплав ...

- Мені пощастило, що в трьох знакових фільмах моїми партнерами були такі три приголомшливих наших актора російських. В жилах Петра Вельямінова текла блакитна дворянська кров, і людина він був божевільної доброти і сили. Незважаючи на те що по фільму «Тіні зникають опівдні» моя героїня його зраджує і збігає з «нашої з ним весілля», ми після цих зйомок дуже з Петром Сергійовичем подружилися: їздили один до одного в гості, і, коли він жив уже в Ленінграді, я приїжджала на його 75-річчя - вітала його на сцені Якимівського театру. Він так симпатично до мене ставився. Ось кажуть: немає дружби між чоловіком і жінкою ... Є! Так само і з В'ячеславом Васильовичем Тихоновим. Спілкувалися ми рідко, в основному по телефону, так на якихось концертах, банкетах, але дуже тепло. Пам'ятаю, зустрілися на 60-річчі Володимира Зельдина в Театрі Радянської армії, і він представив мене своїй дружині так: «Тамарочко! Познайомся: це моя «дружина»! »

Елеонора Шашкова в ролі Княгині і А.К. Граве в ролі Князя в спектаклі училища імені Бориса Щукіна «Лихо з розуму». 2010

ЗАРАДИ Штірліца не пошкодував розкішний КОСИ

- Якщо чесно, вас не дратує, коли частенько вас представляють не як заслужену артистку Росії, а як «дружину Штірліца»?

- Юрію Васильовичу Яковлєв говорив: «Спочатку мені кричали:« Ідіот йде! », А тепер кричать:« Дивіться - Іполит! »... Знаєте,« дружина Штірліца », звичайно, штамп народу, але в більшій мірі помилка, тому що моя героїня - все-таки дружина Максима Максимовича Ісаєва, полковника радянської розвідки. А так ... «Дружина Штірліца, дружина Штірліца» - я якось вже звикла. Тим більше що цю картину дуже люблю.

Добре пам'ятаю нашу першу зустріч з Тетяною Михайлівною Ліознової. Перед цим я знімалася в серіалі «Тіні зникають опівдні», а там у мене шикарне волосся по плечі, яке заплітали в тугу косу. Тетяна Михайлівна подивилася на мене уважно, як вона вміє - як ніби в душу заглянула: «Молода ... Треба Подорослішавши, - і тут же додала: - Постріжёмся?» Я не замислюючись випалила: «Звичайно!» Зробили коротку дорослу зачіску. Після фотопроби Ліознова сказала: «Завтра о дев'ятій ранку зйомка». Питаю: «А слова які?» - «Що й казати».

- Багато років по тому Тетяна Ліознова зізнавалася: «У цій картині є дві геніальні ролі, і обидві зіграні без єдиного слова - це важче, ніж зіграти Штірліца». Звідки взагалі взялася ця сцена, адже спочатку її в сценарії Юліана Семенова не було?

-Як потім з'ясувалося, цей реальний епізод зі свого життя розповів В'ячеславу Васильовичу його друг - розсекречений розвідник Конон Молодий. Тихонов розповів цей випадок Тетяні Ліознової - вона вхопилася за цю ідею.

- Безсловесна пауза довжиною 5 хвилин 30 секунд. Що було найскладніше?

- У В'ячеслава Васильовича Тихонова був перший за півроку вихідний. А у мене грати без партнера не виходило. Як передати таку складну гаму почуттів, як то любов, співчуття, і може бути, це їх остання зустріч ... коли твій погляд впирається в камеру - залізяку ... І раптом - о, Боже! Відчиняються двері кафе - заходить Тихонов! Виявилося, не зміг всидіти вдома, коли знімається така важлива сцена. І цим він мені здорово допоміг, тому що сів біля камери, дивився мені в очі, а очі у нього незвичайні. У такі не закохатися неможливо ... Між іншим, коли на наступний день знімали його частина цієї ж сцени, вже В'ячеслав Васильович сказав режисерові: «Не буду зніматися один. Де артистка - з цими очима? »За мною послали машину ... Тепер уже я сиділа поруч з камерою, а він на мене дивився.

- До сих пір в Карлових Варах і Ризі туристам показують кафе, де нібито знімалася ваша зустріч ...

- Неправда. Її знімали на Кіностудії Горького. Пам'ятаю, приїхав Мікаел Таривердієв з готовою оркестровкою. Але коли подивився змонтовану сцену, побачив наші великі плани, він зрозумів, що та оркестровка не годиться. Швидко зімпровізувати варіацію на свою основну мелодію, сів за рояль і сказав: «Записуйте!» Саме цей запис звучить у фільмі.

- Чутка, звичайно, після цього вас з Тихоновим одружила, як водиться ...

- Чутка-то одружила, але мене на вулиці не впізнавали. Адже моя героїня набагато дорослішим, і мене штучно дорослих років на 10-15. Тому стали дізнаватися років в 45, коли мені це вже стало нецікаво. А раніше я дуже переживала: фільм вийшов - всіх дізнаються, а мене немає. Навіть плакала від образи.

- Кажуть, ця сцена увійшла до Книги рекордів як найпронизливіша і одна з найглибших в світовому кінематографі ...

- Мені теж доводилося щось подібне чути. Але не знаю, наскільки це правда. Мені кілька людей сказали, що у ВДІКу цей епізод викладали майбутнім режисерам як «еталон мовчання» на екрані. Хоча саме за це я багато років тому не була прийнята до Спілки кінематографістів.

- В якому сенсі «за це»?

- За мовчання. Є правило: щоб акторська секція вас рекомендувала в члени Союзу, треба надати фрагмент з фільму, який вам здається найкращим. Я принесла цей. Як мені потім розповідали, після перегляду одна знаменита актриса встала і сказала: «Як ми можемо протегувати цю артистку в члени Союзу, коли вона з екрану не говорить ні слова ?!» Все підняли руки - проголосували «проти» одноголосно. І тільки років 30 тому мене прийняли до Спілки кінематографістів, чому посприяли директор Будинку кіно Арнольд Кушлянський, Василь Лановий і Тамара Сьоміна, за що я їм дуже вдячна ...

Розумієте, найогидніше мерзенне людське почуття - це заздрість! Воно ламає людей, робить їх зрадниками дружби, здатними на страшну помсту і навіть вбивство. Недарма воно стоїть після заповідей Ісуса Христа на першому місці як найбільш негативний. Я, слава богу, цим якістю не володію. Незважаючи на свої слабкості.

- Ви хочете сказати, що саме заздрість сильно пошкодила вашій кар'єрі?

- Думаю, як мінімум вплинула. А там ... Шляхи Господні несповідимі.

- Мистецтво, як і Схід, - справа тонка?

- Мистецтво - це виживання найсильніших, а не талановитих. Це боротьба за успіх, за те, щоб ти був на плаву. І в цей час ти там підставив ніжку, там своїми ліктями разгрёб. І в принципі люди, які не дуже обдаровані, володіють такими здібностями. Хтось може піти на це, а хтось ні. А хтось просто категорично не хоче.

- Як я зрозумів, ви взагалі від цього дистанціювалися.

- Я взагалі в Театрі Вахтангова не брала участі ні в чому, як би важко не було. Хіба що найближчим подругам щось розповідала, якісь образи, якісь радості свої. Ніколи нікого не просила ні про що. Відігравала свою виставу або репетицію і йшла додому. Але актор не може жити без роботи, а професія-то залежна. Так, був період, коли я багато грала, були приголомшливі головні ролі. Але за час керівництва Михайла Олександровича Ульянова (з 1987 року. - Ред.) Я нової роботи не отримувала, крім невеликих епізодів.

- Проте в смутні 1990-і ви театр не кинули. Як виживали?

- Коли настали важкі часи, Юрій Васильович Яковлєв, за що я йому безмежно вдячна, дуже допоміг мені і моєму чоловікові, який теж сидів без роботи. Він взяв мене як партнерку в спектаклі «Пам'ять серця» і «На всякого мудреця досить простоти», запропонував брати участь в його концертах, тим самим підтримавши матеріально. А зараз і зовсім час таке - мало ролей для вікових акторів ... Коли в театр прийшов Рімас Володимирович Тумінас, він запитав мене, що б я хотіла зіграти. Я відповіла: «Нічого».

- Чому?

- Грати в другому складі не хочу, а віднімати у кого-то я по своїй натурі, по своїй совісті не вмію. Це нижче моєї гідності! Або мені пропонують нове щось, або ... я всім бажаю удачі і успіхів! Тому я дуже вдячна Катерині Симонової за те, що вона запропонувала мені симпатичну роботу в своєму спектаклі «Вечір блазнів». Для мене це великий подарунок!

З онуком Георгієм. 2014

«СЕНАЦАТЬ ... гноїння ... ІСНИ! ..»

- Ви довгі роки в хорошому сенсі «під ковпаком» у ГРУ і Служби зовнішньої розвідки. Приємно, що розвідники вас вважають своєю, вітають кожен ювілей, дарують пістолет іменний?

- (Сміється.) Ні, не пістолет. Подарували ексклюзивну чашку від Міністерства зовнішньої торгівлі і грамоту від СВР зі словами, які мені дуже дорогі: «Дружини розвідників дякують вам за те, що вам вдалося передати біль від розлуки, переживання і щоденне відчуття тривоги за долю близької людини, яку відчуває дружина кожного розвідника ». Запросили відзначити разом Новий рік ... Звичайно, дуже приємно!

- Не можу не запитати. Озираючись назад, вся ця ваша разведчіцкая кар'єра-епопея - випадковий збіг?

- Я не вважаю, що це збіг. Нічого не буває випадково! Нагорі вже все-все розподілено. І не дарма послали мене на Курили ... Я б не знялася в «Сімнадцяти миттєвостях», якби ці два з половиною роки прожила в Москві. Так що все закономірно. І це все час підтверджується моїми прикладами з життя, доленосними зустрічами, про які я вам розповідала.

Наприклад, хіба це не диво? У мене була всього одна зустріч з Юхимом Захарович Копеляном, одна зустріч, але яка! Незважаючи на кілька спільних фільмів, ми з ним раніше ніколи не перетиналися, але виявилися поруч на прем'єрі «Помилки резидента» в Будинку кіно. Він мені каже: «Еллочка! Я не люблю дивитися себе на екрані. А ти? »-« А я ще не бачила себе на екрані ». Він каже: «Нічого - потім подивимося. Пішли скроні поп'ємо ». І поки йшли ці дві серії, ми сиділи з ним в буфеті і розмовляли. Він мені багато цікавого розповідав. Причому він був явний однолюб, шалено любив свою дружину і розповідав про неї все. Потім він запросив мене в БДТ на свій спектакль «Місяць для пасинків долі» Юджина О'Ніла, в якому я колись мріяла зіграти. Я прийшла. Копелян грав головного героя. А знаєте, що мене найбільше вразило? Те, що, на перший погляд, він нічого не грає, а повзала з розуму сходить. Потім я опинилася в його гримерці: такий по-домашньому затишним: там стояв стіл, накритий скатертиною з китицями, жовтий абажур над столом. Праворуч - столик Кирила Лаврова. Тапочки внизу ... Я тоді пробувалася в «Тіні зникають опівдні». Поділилася переживаннями: «Уже п'ять днів з студії не дзвонять. Напевно, не підійшла ». На що Юхим Захарович впевнено вигукнув: «Ну що ти, тебе обов'язково затвердять!» І його пророцтво збулося.

- Може, пригадаєте самий незвичайний випадок, коли глядачі висловлювали любов до вас?

- Найсмішніший був такий. Одного разу забігла в магазин за шампанським. Стою в шубці з надітим капюшоном в черзі, а переді мною чоловік, якому було дуже погано, просив продавщицю: «Катя ... пжалста ... три рубля на чвертку». Вона у відповідь: «Багато тут вас таких ходить ...» Він повернувся до мене: «Матуся ... три рубля ... пжалста!» Протягую 10 рублів: «похмелятись!» Було спекотно, знімаю капюшон. Раптом він подивився на мене отетеріли очима і мовив: «О! Сенацать ... гноїння ... існи! .. Шухова! »Я страшенно сміялася.

- Елеонора Петрівна, якби довелося вибирати везіння в коханні або в творчості, що б вибрали?

- Однозначно - любов. Нехай вона буде - не те, що розуміється під любов'ю чоловіки і жінки. А просто всеосяжна, людська до своїх близьких - до дочки, онукам, моєму зятю, рідним і друзям.

- Про який період свого життя ви могли б сказати: він найщасливіший?

- Найщасливіший день для мене - це який сьогодні. Я взагалі намагаюся пам'ятати тільки хороше. Я щоранку тішуся з того, що прокинулася - жива, слава тобі Господи! І потім лунають дзвінки - зараз йдуть круглі дати моїх фільмів, тому запрошують в різні передачі. Нещодавно зробила сольну концертну програму під назвою «17 миттєвостей», з якою виступаю на сцені Арт-кафе Вахтанговського театру. Співаю пісні, романси, читаю вірші, розповідаю про найбільш знаменних зустрічах у своєму житті, радію життю! Іноді знімаюся в серіалах. Ходжу в баню, обожнюю приймати у себе вдома друзів. Відчуваю себе чудово, не відчуваю абсолютно своїх років. І живу надією, що в моїй театрального життя ще щось важливе станеться, що, як не дивно, а краще ще, може бути, і попереду.

- Які ролі чекаєте?

- Мені дуже хочеться зіграти таку роль, в якій я можу висловити все, що я накопичила в цьому житті. Весь свій багаж, всю свою любов до глядача.

Елеонора Шашкова на церемонії закриття VI Сахалінського міжнародного кінофестивалю «Край світу» в Південно-Сахалінську. 2016

Фотографії з особистого архіву Елеонори Шашковій і надані прес-службою Театру ім. Вахтангова