НЬЮ-ЙОРК, НЬЮ-ЙОРК ...

У мене був на рідкість щасливий травень. З нашої антрепризою ми місяць провели в Америці, подорожуючи з двома спектаклями по різних містах: Нью-Йорк, Вашингтон, Чикаго, і далі скрізь ... Їздили великою групою: у виставі за комедією Ноела Коуарда «Квітка що сміється» зайняті одинадцять акторів. Лише в спектаклі-концерті для голосу і саксофона за віршами І. Бродського нас тільки двоє? Ігор Бутман та я. А ще моя дружина Анна? продюсер моєї антрепризи, та двоє наших дітей: дев'ятирічний Мишко і трирічна Зойка, яких ми тягали за собою. Літаки, автобуси, готелі, закулісся, ресторани після вистав, музеї і відвідування мюзиклів на Бродвеї ...

ДІТИ І ДЖАЗ

Взагалі доповім я вам, у моєму поважному віці подорожувати з дітьми - подвійний кайф: ти дуже багато сприймаєш через них, дивишся на світ їхніми очима, до тебе повертається здатність дивуватися, безпосередність і незатьмареність сприйняття природи, архітектури, живопису, музики. Реакції і оцінки, зрозуміло, різняться, але часом і доповнюють один одного. Мишка через мене, через мої захоплення сприймав хореографію Боба Фосса, я оцінив «Чарлі Брауна», коли він, переглянувши його двічі, став співати мелодії і пісні з цього дитячого мюзиклу. Зойка засипала в надії, що до неї першої прилетить Пітер Пен. А вранці вбиралася в синій сарафанчик з білою блузкою, як Дороті з країни Оз (по-нашому з «Чарівника Смарагдового міста»), і уявляла себе їй.

Серйозний джаз в силу висоти стає все елітарні. Тут доречно вимовити як «на жаль», так і «слава Богу». Слухають і захоплюються цією музикою в основному «очкарики» і яйцеголові різного віку. Або діти. Як виявилося, і мої власні в тому числі. Зойка, зрозуміло, до третього сету, не дотягувала, засинала під звуки потужного дуету - саксофона Бутмана і труби Марсаліса, як кілька століть тому вирушав в обійми Морфея граф Кайзерлинг, слухаючи гольдберовскіе варіації Баха. Дев'ятирічний Мишка був багато витривалішими. Він, захопившись грою, навіть напросився до Марсаліс на прослуховування в його музичну школу. В силу нереальності його мрії справа обмежилася автографом маестро і спільною фотографією. «Вчися у Бутмана. Він поки менш відомий, але не менш грандіозний », - сказав Марсаліс. Що цілком підтвердилося. Ігор грав в нью-йоркському «Сохо» три сети з ансамблем Джона Лока. І мав неабиякий успіх. До нашого жаху, під час виконання темпераментна Зойка вискочила на сцену і підійшла до віброфоніст Джона. Я приготувався до скандалу ... НЕ ТУТ ТО БУЛО! Джона Лок взяв її ручки в свої і продовжував разом з нею грати на віброфони. Публіка була в захваті від майстерності музиканта. Ми з дружиною полегшено зітхнули ... Це акторська «циркове» дитя (ми її прозвали «наш реквізит»), подорожуючи з нашою трупою, взяла манеру, переглянувши виставу, виходити з акторами на оплески ...

Так сталося і в півторатисячну будівлі бродвейського Таун-холу, де ми грали комедію Ноела Коуарда «Квітка що сміється». Оплески півторатисячного залу тривали по часу дев'ять хвилин - такого в своєму житті не пригадаю. Актор Леонід Сатановський зняв все це неподобство любительською відеокамерою, але не для показу на ТБ, а виключно, щоб ми всі - С. Немоляєва, О. Остроумова, А. Балтер, А. Мордвинова і ін. - не думали, що бачили колективний бродвейський сон. На відеоплівці і Зойка на руках у мене розкланюється на сцені Таун-холу ... Як їй потім, коли стане дорослою, буде дивитися на справи давно минулих днів. Але всякому розчуленню - свого часу.

Про БЕЗДУХОВНОСТІ

Місто Нью-Йорк найживіший, різноманітний і щохвилини змінюється місто світу. Його можна не виносити або любити, як, втім, все на цьому світі, але заперечувати його міць, різноманітність, його цілодобовий живий пульс - неможливо. Місто, так ні, країна Нью-Йорк лише дрімати (або робить вигляд?) Від сили дві години на добу - з 3 до 5 ранку. Вночі він нагадує світиться вогнями величезний повітряний і легкий замок-велетень, а його мости - ну чисто діамантові брошки і намиста. Днем хмарочоси стирчать, як від уколу. У ньому все варто. Він весь потужний, напружений, як юнак-атлет. Вживемо сьогоднішнє модне кліше: місто - секс-символ, місто - мегазірка.

Горезвісна американська бездуховність? Нісенітниця собача! А для кого ці незліченні книжкові магазини? Багато сотень тисяч сі-ді дисків з будь-музикою в битком набитих величезних павільйонах, які навіть важко назвати магазинами. Хочеш запис концерту кінця 40-х видатного ленінградського піаніста Софроницького? Будь ласка. Хочеш Ріхтера, Гілельса, самого Рахманінова? Заради Бога. Все, аж до Алли Пугачової. Плати гроші. Не можеш - о'кей. Піди в музичну бібліотеку і візьми, перепиши собі. Тільки не поширювати, не продавай правду - це карається законом, а закон там шанують. І правильно роблять. Чудово, коли країна керується законами, а не людьми. Нам би так. У нас вона управлялася і управляється людьми часто в обхід законів.

У Центральному парку країни Нью-Йорк є все - аж до маленького зоопарку. А на волі, серед дерев і на них, незліченна кількість білок. Ними розважаються діти, годують їх прямо з рук. Набридло? Катайся на каруселях, гойдайся на гойдалках, грай в баскетбол або будь-що-небудь інше. Загоряй, роздягнувшись, на травичці, катайся на човнах, навіть на конях або в кареті. Про різноманітність їжі і смакоти промовчимо, адже ми про духовне. Там, в Центральному парку, єдина театральна установка - щось на зразок середньовічного замку. Актори для гуляють в парку представляють п'єси Шекспіра, оркестри грають Моцарта для розсілися на зеленій галявині ...

У раковинах парку звучать духові оркестри, як колись у нас в Пітері в Літньому саду. Поруч десяток станцій метрополітену. Приїжджай з будь-якої точки міста і виходь там, де тобі треба - будь-яку область величезного парку.

А в десяти хвилинах від парку музеї: Метрополітен, Модерн-Арт, тут же неподалік бродвейські театри, кіно і Карнегі-хол з багатьма залами. У ньому знову ж все на будь-який смак. Клівлендський симфонічний, Ісаак Перельман, Оскар Пітерсон ... Це ті, кого запрошує «Карнегі» сам. Ці в програмах і афішах чорним шрифтом. Бузковим - ті, хто сам зняв цей розкішний зал: Геннадій Хазанов, російські американці, щоб відзначити двохсотріччя Пушкіна, наш російський концерт за участю Сергія Лейферкус, Сергій Юрський ...

Так про бездуховності. В цьому році в столиці Америки - місті Вашингтоні, який знаменитий скандалом з Монікою Левінські, американці встановили пам'ятник нашому Олександру Сергійовичу. У Москві, між іншим, я не знайшов пам'ятника не тільки Фолкнеру, а й англомовному Вільяму Шекспіру, п'єси якого завжди зміцнювали репертуар московських театрів протягом останніх ста років. Нам, зрозуміло, не до Шекспіра, у нас і Державіну Гаврила Романовичу на пам'ятник не вистачило. Правда, Крупської ось відгриміли. І яка там Надя красуня! Куди Інесі Арманд до неї! І Клавдія Шиффер не потягне ... Ну раз ми про жінок, пора вже про три стареньких розповісти.

ТРИ СТАРУХИ

Три баби без зубів
Тлумачили про любов.

Бродвей. Розкішний різноманітний Брод. Як ми говорили в нашому стиляжному дитинстві: «Прошвирнемся по Бродвею, по Броду». Це означало прогуляємося по Невському або по вулиці Горького (нині Тверської). І ще тоді в кінці 40-х була жартівлива пісенька:

На Бродвеї галасливому
Чистив негр черевики,
І блищать у Джека
Лише білки у очей.
Він закохався в ніжки
Маленькій блондинки,
Друкарки Поллі.
Фірми Джеймс Дуглас ...

Так ось на цьому Бродвеї, де кольорові афроамериканці нікому тепер черевик не чистять, а за слово «нігер» дадуть по зубах (і правильно зроблять - це ми "жидами" і "чорножопими» розкидаємося без жодного ризику), сидить на розі Брода і 55 -й вулиці одна чудова стара художниця по імені Берта Харгсон. Сидить, малює і продає тут же свою нехитру продукцію, маленькі картинки на полотні. На них одне і те ж зображення, як на дитячому малюнку: жіноча голівка статуї Свободи - різними фарбами і дитячим почерком напис на малюнку «Нью-Йорк вас любить, бажає миру і щастя. Любіть Нью-Йорк ». Щось в цьому роді я прочитав на своєму жахливому англійському. Але навіть його вистачило, щоб розібрати суть. Сидить ця сама Берта на низенькому стільчику, малює без будь-якого мольберта одне і те ж і продає за 25 зелених свій нехитрий сюжет. А на прилавку лежить дозвіл від мерії робити цей арт-бізнес. Диплом в рамці. Тут же ксерокс зі старих газет, де, судячи з усього, фото молодої ще пані Харгсон і якась замітка. І ще ксерокс з фотографією, де чомусь група усміхнених нью-йоркських поліцейських. Може, кореша старої? Сама Берта в потертому плащі, сиве волосся підфарбовані чимось рудим. Голова старенької зрадницьки трясеться, очі розумні. Ну точь-в-точь Наїна з нашого «Руслана»:

Очима запалими виблискуючи,
З горбом, з трясучий головою,
Сумною ветхість картина.
Ах, витязь, то була Наїна! ..

Але чомусь на відміну від пушкінського Фінна я не жахався, а дивився на це видовище майже розчулено. Це треба ж, в центрі ранкового Нью-Йорка, серед шумного балу мчаться розкішних машин і яскравих автобусів, сидить собі десятки років поступово постаріла дівчина з газетної фотографії та малює, малює, малює про те, що Нью-Йорк вас чомусь любить. .. ні, ні, я віддаю собі звіт, що і діаметрально протилежний погляд на речі правомірний ...

«Хмарочоси, хмарочоси, а я маленький такий ...»

Маленький, нікому не потрібний, доведений до відчаю. Або лімоновской Едічка, голий на 32-му поверсі, на балконі, теж доведений до відчаю і розлючений на весь світ. Але я-то, гастролює московський актор, який живе близько Бродвею на 56-й вулиці з дружиною, дітьми, з моїми колегами і друзями, знає, що ввечері у нас аншлаг на Бродвеї, - мені поки впадати у відчай, слава Богу, не від чого.

СТАРА ЗА НОМЕРОМ ДВА

Поснідавши, стою на вулиці, на сходах нашого маленького готелю з красивою назвою «Да Вінчі», покурюю трубочку, повз йдуть ранкові перехожі. Різні. Одягнені хто в чому. Нью-Йорк в цьому сенсі також простий і демократичний, як наша Москва. На мюзикли ходять в джинсах і кросівках. Правда, тут же чоловіки в дорогих костюмах і дами навіть у вечірніх сукнях. Втім, при цьому можуть виявитися теж в зручних кросівках, літнім ногам в них зручніше. Повз ганку нашої «Да Вінчі» йде-бреде стара. По виду - ні дати ні взяти старьевщіца-бомжиха. Кольорова, чорношкіра до синьки. Губи яскраво нафарбовані. У роті чотири зуба. На голові яскраво-червона в'язана шапка. Вицвілий плащ, з-під якого спортивні штани і кеди червонуватого ж тону. Йде повз. Бачить, що я курю. Попросила вогнику. Я клацнув запальничкою. Вона, сказавши «сенкс», про що якось мене запитала. «Соррі, мем, ай донт спік інгліш». Вона запитала в сенсі, на якому я «спікать». Відповідаю, що з Москви, російська. І тут вона: «Рашен ... зетс окей. Ай ем вері лайк Набоков! »Я ледве зі сходинок НЕ сверзился:« Набоков ?! Ю лайк Володимир Набоков ?! »І тут вона пустилася в розповідь про те, що в юності грала Лоліту в шкільному драматичному гуртку. Ось тобі і бомжиха-старьевщіца ...

Кількома днями пізніше в цьому величезному Нью-Йорку, в величезному Центральному парку, мені судилося побачити мою беззубу Лоліту іншим разом. Вона сиділа на лавці з одним білим-білим дідком-пенсіонером в окулярах, щось йому розповідала. Наряд її був тим же, але червона вовняна шапка була яскраво-зеленої і з-під плаща висовуватися теж щось зелене. Вона щось плела білому дідка, він реготав, кашляв від сміху і відмахувався від неї руками. Потім вони встали і під руку зачовгали по алеї Центрального парку. Будь здорова і ти, моя маленька кольорова Лоліта, пом'янувши російського автора.

ЛЮБИМАЯ СТАРА

Вона добре знала моїх батьків, а мене мало не до мого народження, як свідчить напис на подарованій мені в цьому американському травні її книжечці віршів, які були складені і опубліковані Надією Пилипівною Крамова в 1992 - 1998 роках минулого століття. Її дочка, мою однолітку, Людмилу Штерн, також проживає в Америці, я пам'ятаю з тих пір, як пам'ятаю себе, з ще довоєнних ленінградських часів. Люда - письменниця, а тепер і англомовна журналістка, чоловік її Віктор Штерн, американський вчений. Щоразу, буваючи в місті Бостоні, я зустрічаюся з цією чудовою сім'єю. І кожен раз моє перше запитання про Надію Пилипівну. І не дивно - в грудні цього року їй повинно виповнитися рівно 100 років. Просто зобов'язана виповнитися. Хоча сама Надія Пилипівна просить долю про зворотне, що як би цілком природно. Хоча Гете і сказав, що старість - найкраща пора людини, але, скажімо, Анатолій Борисович Мариенгоф в своїх мемуарах сказав: «Не вірте цьому старому базіка!» Старість не радість, як то кажуть в прислів'ї. І поет Крамова вторить:

Як важко стало жити,
Вставати, сидіти, ходити ...
Все перетворилося в
надзавдання,
А якщо вже ліжко стелити -
я мало не плачу.

Або ще так:

Померти б мені швидше,
Чи не нарікати, що не маятися,
Щоб не бачити,
як старіє
Моя дочка-красуня.

Чи не правда, здорово! Здорово і несподівано по повороту. Надія Пилипівна Крамова - актриса, письменниця, перекладачка, народилася 15 грудня 1899 року в Санкт-Петербурзі в родині інженера. Навчалася в прославленій гімназії Стоюніна і в Школі російської драми, відвідувала поетичний семінар Миколи Гумільова.

У 20-і роки Надія Крамова грала в знаменитому в той час петербурзькому театрі «Балаганчик» і знімалася в головних ролях у багатьох фільмах, в тому числі «Наполеон», «Мінарет смерті» та ін.

Як журналістки і перекладачки Надія Крамова працювала в Берліні, перевела з німецького кілька книг: «Дух фільму», «Карл, де ти» і ін. Надія Крамова автор п'єс «Змія», «Корабель Арго», «Діти підземелля», поставлених свого часу в різних містах колишнього Радянського Союзу. У вийшла в 1989 році відмінною книзі «Поки нас пам'ятають» Н.Ф.Крамова розповідає про людей, з якими звела доля і зв'язала дружба. Серед них - Максим Горький, Анна Ахматова, Михайло Зощенко ... У віршах збірки, які написані в 1992 - 1998 роках, є і такі, присвячені Йосифу Бродському, який бував в їхньому будинку в Пітері:

Чи не подругою була, не ровесницею -
Я на сорок років його старше ...
... Але, почувши кроки
на сходах,
Бурмотіння під дверима
нашій,
Я кидалася бігом
в передню,
Ніби до джерела світла,
Щоб в квартиру
негайно
Впустити молодого поета.
А поет, поблукавши
по кімнатах,
Постоявши біля книжкового
шафи,
говорив приглушеним
голосом:
«Я прийшов почитати
стішата ».
І, від вікна до дверей
Кроками кімнату меря,
Починав спокійно і строго,
Але незабаром, хвилюванням
охоплений,
Чи не помічав він, як рядки
Раптом наливалися набатом.
І тремтіли тарілки
з їжею,
І в стінку стукали сусіди.

Тут все для тих, хто знав Бродського, дивно точно. І бурмотіння, і «стішата», і стукіт сусідів від набату і напору молодого пітерського рудого Йосипа.

Читаючи ці та й інші вірші Надії Пилипівни, як-то забуваєш, що вони написані жінкою після дев'яноста. І нехай збудеться сказане нею недавно:

Коли моя смерть постукає у порога,
Її попрошу: «Почекай-но немного ...
... Зараз від столу не готова
я встати,
Ще одну сходинку прошу
дописати ».
І гостя, як видно,
від подиву
Присяде на сходовій
ступені
І скаже, махнувши кістлявою
рукою:
«Ну ладно, я завтра прийду
за тобою".

Може бути, і післязавтра ... Адже кажуть на землі обітованій: «Хай живе до 120 років». Моя головна американська «стара», дорога Надія Пилипівна! Я мрію приїхати до вас в Бостон на ваше століття ...

Що говорити, американський травень цього року був для мене видатним травнем. Ось так би все життя маятися. Та де там! Доброго потрохи...

Михайло КОЗАКОВ

На фото: Наш чудовий джазмен саксофоніст Ігор Бутман грав двічі в Нью-Йорку з їх прославленими зірками: трубачем Вінтоном Марсалісом і віброфоніст Джоном Локом. В обох випадках виникав союз приголомшливих музикантів. У кожному клубному концерті грали три сети. З перервами. Приблизно три години серйозної джазової музики (по віртуозності, витонченості і духовності сучасний джаз не поступається класиці).

Фото Максима Горелика, Оксани Бутман і з архіву Михайла Козакова